Читать «Похорон богів» онлайн - страница 43

Тепер Местиша забув про все: й про оту зверхність до себе, й про мало зрозумілі братові вчинки та слова, й про його нерозумну жорстокість у деревлянських селах. Про все. В його очах Людвік наче прояснів і піднісся, й Местиша намагавсь уявити собі той день, коли зможе заспокоїти ображену братову душу, яка волала о мсті.

Вони тоді кинулися навтьоки просікою. Лишалася ще надія на те, що Людвік живий і тільки поранений. Це тривало до кінця зими, коли деревляни нарешті прислали труп Людвіка.

Тоді Местиша вперше згадав про братового коня.

Так, це була рука Долі, сліпої, але всевидющої проводатарки людського життя. Досі Местиша не вельми довіряв балачкам про віщого коня Інгі, від якого походив і братів загиблий кінь, а тепер нараз узявся за голову. Коли під витязем спіткнеться кінь, витязь мусить повернутися додому, хоч хай би навіть ішов на рать. Це знамення добре засвоїли поляни. А під Людвіком кінь не те що спіткнувся чи впав — зійшов кров'ю й загинув. Як же Людвік міг знехтувати отаке?

Ця думка посіла Местишу, коли він збирався йти на Поділ. Інгі здох саме в Подільських воротах, як верталися з водосвяту і тільки-но подолали Боричів узвіз. Смертю коня Доля попереджала Людвіка, але Людвік не повірив у це.

«Невже Доля в руках людини?» — зненацька подумав Местиша й забобонне розглянувся навкруги. Це було просто неймовірно. Вже за Подільськими воротами він повернув конягу й погнав назад — до свого теремного двору. Коня від нього прийняв коло стаєнь Вадим — шестипалий син подільського умільця Муромця.

Цього отрока Местиша знав давно — малий Муромець уже зо три роки конюшив у стайнях молодшої дружини, й гридні як хотіли збиткувалися над ним, незважаючи на його велетенський зріст і бичачі в'язи. Особливо запеклим був у тих жартах опецькуватий Флелаф.

Местиша Варяжко віддав йому коня й пішов до свого теремного хорому. Жона Раймунда підвелась назустріч мужеві й почала щось розповідати йому, але Местиша тоскно відмахнувся. Раймунда ображено склала руки на випнутому животі — вона ось-ось мала родити. Іншим разом Местиша знайшов би для жони втішне слівце, але нині думка його витала десь-інде. Перед очима й досі мигтів отой здоровило Вадим.

Батько сидів у своїй одрині, зазимкувато гріючи руки біля пригаслого вогню.

— Рано дуже вернувся, — сказав він, скоса глянувши на Местишу. Спина в батька була згорблена й по-старечому худа, цієї зими він помітно зістарився, якось мовби присів до землі. Старий не рухався.

— Я сам піду на мсту, — мовив Местиша.

— Іншому нема кому, — глухо проказав батько.

Варяжко відчував, що, старому нелегко було дійти цієї думки. Але ж він усе-таки її дійшов! Местиші захотілося крикнути розпачливим голосом: «А якщо вони її мене вб'ють? Людвік був управнішим витязем, та де він тепер?» Местиша пройшов світлицею туди її назад і спробував заспокоїтися.

— А Ярополк? — спитав він пошепки.