Читать «Похорон богів» онлайн - страница 367

Доброчин сказав тлумачеві:

— Впусти.

— А митрополита й топарха?

— Митрополита й топарха взавтра. Чи якогось іншого дня. — Доброчин завагався: — Що хоче топарх?

— Щоб ти дозволив торгувати з твоїми воями.

Доброчин сказав:

— Хай торгують, але в стані.

— А митрополит Артем...

— З ним узавтра. Впустиш тільки його. — Світлий князь показав на Лідулфоста.

Зігберн Лідулфост на старість іще дужче здрібнів, але був і досі міцним і жилавим, наче круто посолений огірок; уже геть посивіла борода його росла десь аж із шиї, бо вуса й підборіддя Лідулфост, як і замолоду, за варязьким звичаєм, голив. Це викликало і приємні, й неприємні спогади, й Доброчин спитав, що має сказати йому цей колишній Свенельдів сотник, який колись не мав собі рівного в мечній боротьбі.

Лідулфост нагадав князеві про ту стрілу й просив забрати з собою до Києва.

— Потягло на старі місця?

— Мене вб'ють корсунці, — відповів Лідулфост.

Доброчин спробував його заспокоїти:

— Хто ж знає про ту стрілу?

— Колись та довідаються...

Доброчин знав: Настає примусив цього старого варяга хитрістю, і все-таки не міг позбутися бридливого відчуття. Цей збрид виникав у нього кожного разу, коли Доброчинові доводилося стикатись із людьми, які доброхіть чи навіть під примусом пішли на зраду.

— Маєш семню, дітей?

Старий покрутив бородою. Це було те, що змушувало Доброчина завагатися. Тепер він твердо відповів:

— Не можу взяти тебе до Києва. Чув, як погинули Рюар і Кари? — Лідулфост удруге покрутив бородою. — Кияни спалили їх разом із хоромом у Перунь-день, — сказав князь. — Не просись до Києва, бо кияни потреблять і тебе. Їдь ліпше за Варязьке море. Мені якось мовив один розумний чоловік: печенігові любо жити серед печенігів. Отак і тобі. Якщо поїдеш, звідкіль прийшов, цебто за своє Варязьке море, — можеш дійти до Києва з моїм полком. А в Київ тобі не треба.

Ввійшов великий київський князь, який досі оглядав світлиці царського хорому.

— Скрізь темно, чимось тхне... наче церквою святого Іллі в Києві, — сказав він. Потім вийшов до сіней і повернувся з головним воєводою. — Оце Ждан рече, ніби братко Любомир приїхав.

Ждан потвердив Володимирові слова, Доброчин гукнув тлумачеві випустити Лідулфоста, потім спитав:

— З чим приїхав?

— Мовчать, — стенув плечима Ждав Будимирович.

— Давай боярина Вовка сюди.

Згодом увійшов Любомир Вовк і розглянувся. Певно, царські світлиці Любомирові не припали до смаку, бо він тільки хмикнув. Ждан Будимирович і Володимир стояли обабіч нього як вартові.

— З чим приїхав? — порушив мовчанку Доброчин.

— З голими руками, — відповів Любомир Вовк, навіть задля переконливості простяг вивернуті догори долоні. — Цар Василій рече, що наш полк більше йому не в надобі.

— А про ту «багрянорідну» що він рече?

— А нічого! Сказав ляше про полк. Мовляв, коромольного Фоку переможено, — йдіть під три чорти.

Доброчин почав міряти світлицю кроками, тоді наче натомився й став коло вікна, заскленого різнобарвними скельцями. Вів думав знову про те, що людині не може без кінця щастити. Свою міру Доля відмірює дуже скупо й рідко подає двічі вряд. Світлий князь хотів побути сам і вийшов. За воротом його огорнула тиша безлюдного двірця, засадженого рожевими й жовтими трояндами, які вже почали цвісти. Це нагадало світлому князеві, що сьогодні велике свято трійці й до оселі треба вносити зелене гілля й траву. За мурованими парканами двірця гомонів Корсунь, який не визнавав цих варварських свят, і в Доброчиновій душі збурювалась хвиля, ладна поглинути город і городян.