Читать «Похорон богів» онлайн - страница 29

— Ти маєш три сотні, а я — одну! То чи буде чесно давити слабшого? Твій батько ніколи б такого не вчинив. Коли ти справжній Святославович, давай зіб'ємося вдвох, і хто здолає — правда його!

На горбі запала тиша. Людвікові слова вразили всіх, він і сам не вірив, що деревлянський князь вийде з ним на двобій. Проти могутнього сорокап'ятирічного Людвіка Ольг був вигонистий і надто легкий: йому минав сімнадцятий.

На горбі знову заворушилися й загули, вперед вийшов той самий кремезний муж із низьким ведмежим голосом, цей муж був щойно з Ольгом унизу.

— Наш князь іще дітеський. А якщо ти, Люте Свенельдичу, такий хоробрий і крутий, то збийся зо мною!

— А ти хто?

— Уже й не впізнаєш воєводу Зорича?

— Для мене ти вельми незначний, — відповів Людвік. — Оце мій сотенний воєвода Лідулфост — із ним збийся. А я князь! Чи ваш княжич меча не здужає втримати? Пощо ж мовчите?

Лют зумисне назвав Ольга княжичем. Він уже встиг добре розглянутися кругом. Косогір був устелений нетовстим шаром промороженого снігу. Треба стати конем саме так, щоб Ольг наскочив для першого удару навскоси й трохи збоку. Його кінь не зможе втриматися й хоч ледь-ледь та ковзне. А цього Людвікові буде досить. Він кинув свій виклик і тепер чекав, що з того вийде.

— Вони не пустять його на двобій, — якимсь сирим голосом озвавсь Местиша. Людвік невидющими очима ковзнув по братові й знову напружено глянув на горб.

Він міг пишатися своїм знанням людського норову. Деревлянський князь одтрутив воєводу Зорича й вийшов наперед.

Тепер усе залежало від Людвіка. Ратний досвід не міг не перемогти.

— Чим битимемося? — дзвінким голосом запитав деревлянський князь.

Людвік зумисне байдуже знизав плечима;

— Вибирай сам. Це твоє право... — Тим часом лапнув себе рукавицею по душі. Хрест відчувався навіть крізь вовняний натільник і хазарську кольчугу. — Дай боже мечем, — прошепотів Людвік самими губами.

— Битимемося на мечах! — по короткому роздумі сказав Ольг Святославович.

— На мечах — то й на мечах, — якнайбайдужіше відповів Людвік.

Святославів син сам себе віддавав до його рук. Лавами прошелестів шепіт полегшення: дружинники знали підступну силу Людвікового меча.

Тепер належало заколисати деревлянську пильність. Людвік уже встиг обдумати й цей свій крок: Ольг сам вибрав оружжя, а Людвікові мав оддати право вибрати кін.

— Де зборемося?

— Обирай сам, — чесно відповів деревлянин.

Це було те, чого так домагався Людвік. Він сказав:

— Та хоч і на цьому ось косогорі. Сила не в коневі, а в мечі.

Зорич запідозрив у тому якийсь підступ, але князь іскоростенський на знак згоди з Людвіком підніс угору меч. Поскидавши кожухи та корзна, Ольг і Людвік зійшлися посеред горба, незвично легкі й тендітні в своїх боронних різницях, що туго сповивали їм тіло від шиї аж до колін. З-під шоломів на плечі спадали важкі кольчужні ж бармиці, а нанісники шоломів захищали від поперечного удару очі й ніс. Вигострені донизу довгасті щити прикривали лівий бік до самого чобота, безборонною лишалася тільки нога. Обидва витязі були в однаковій бороні й з однаковими двосічними мечами, тільки на гострячку Ольгового шолома майоріло червоне знаменце-ялівець: ознака княжої гідності.