Читать «Похорон богів» онлайн - страница 23

Коли в якогось гридня здихав коняга, труп облуплювали й тягли волоком до Дніпра: взимку вкидали в ополонку, влітку ж залишали просто так, десь на кручах під Берестовим або Ольжиним, і за два дні лишалися білі кістки, обчищені вовками та воронами.

Але свого Інгі Людвік не міг кинутії в Дніпро. То був не простий коник, яких безліч у княжому дворі, а прямий нащадок Віщого Коня діда Ольга. Людвік звелів холопам видовбати глибоку яму над Дніпром — по той бік Берестового, на високій горі, й поховати Інгі в дорогому сідлі та грецькій попоні, а на могилі покласти череп дикого бугая — знак давнього варязького бога Одіна, творця й володаря прабатьківських небес.

— Чого хмуришся? — спитав його ввечері Свейнальдр, коли Людвік прийшов до його двору.

— Інгі помер...

— Чув. Об'їздиш нового, — сказав старий. — Чи ж мало коней у стайнях?

— А такого нема, — вперто відповів батькові Людвік. — То чорний знак, коли під тобою кінь падає! — раптом сказав син. — Хіба забув ти Віщого Коня князя Ольга? Скальд Ферні про нього пісню склав.

Свейнальдр глузливо прискалив одне око:

— На те він і скальд.

Батькові слова посіяли в Людвіковій душі сум'яття, але старий князь нічого більше не сказав, а згодом, заїхавши до Ольжиного теремного двору на Щековій горі, Людвік вирішив розпитати дідька Асмуса.

— Ти чув пісню Ферні про Ольгового коня?

— Доводилося, — відповів йому батьків брат. — Пісня гарна й бере за душу. Особливо вас, молодих.

Людвік образився:

— Не такий я вже молодий.

Йому минав сорок п'ятий, а цей вісімдесятип'ятирічний дідище й досі мав його за молодика.

Людвік знав пісню скальда Ферні майже напам'ять, у ній ішлося про те, як віщий князь Ольг умер від укусу отруйного щека, котрий виповз із черепа його улюбленого померлого коня.

Гридні любили цю пісню. Асмус і сам її пам'ятав, але братовому синові вирішив сказати правду, якої не знав навіть його власний син Блуд:

— То все побрехеньки. Наш батько прийняв не таку красну смерть, його вбили деревляни. Добринин дід.

Це було схоже на змову. Людвік роздумував над дядьковими словами й намагався збагнути їхній прихований вміст. Чому Ольговичі тримали батькову смерть у такій глухій таємниці. Адже від смерті тієї минуло шістдесят з гаком літ...

Людвік вирішив звіритися в батька. Знайшовши старого князя в Святославовому дворці, де змагалися па мечах наймолодші гридні, а ярли старої дружини стояли круга й навчали їх, Людвік переповів батькові розмову з дядьком.

Старий Свейнальдр лише рукою махнув. Він ще вчора здогадався, що Людвік намагатиметься випитати в Асмуса правду про Ольгову смерть. Це врешті колись мусило статися. Свейнальдр тепер навіть пошкодував, що свого часу поклявся сестрі Хельзі мовчати. Вже кому-кому, а своїм рідним синам він мусив би повідати правду.

— А ти б хотів, — сказав він старшому синові, — щоб ці холопи по-своєму співали про його смерть?

— Невже так-таки ніхто й не відає?

Свейнальдр мигцем глянув на Людвіка й багатозначно відповів:

— Пам'ять також не вічна: вмирає разом з людьми. Хто відав, того вже немає серед живих, а хто слухав нашіпти — має за ліпше стерегти власного живота. Чутки теж умирущі. — Він одвів сина вбік, і тепер слова його вже звучали по-змовницькому: — Лаштуйся до витяги на третій день. Поведеш обидві дружини.