Читать «Остання збірка» онлайн - страница 139

Я похитав головою.

— Я знаю, що буде потім. Ризик для мене дедалі збільшуватиметься, адже так?

— Зовсім ні. Стосовно нещасних випадків ти вже досяг кількісного насичення.

— Що це означає?

— Це означає, що подальшого збільшення кількості нещасних випадків, яких тобі варто уникати, не буде.

— Чудово. А тепер зроби мені ласку, вшивайся звідси.

— Але ж я пояснив...

— Звісно, ніякого збільшення, лише ті самі небезпеки. Послухай, якщо ти даси мені спокій, моє середовище повернеться до первісного стану. Адже так? А разом з ним і рівень ризику?

— Зрештою, так, — погодився дерг. — Якщо ти доживеш до цього моменту.

— Я спробую.

Якийсь час дерг помовчав і, нарешті, вимовив:

— Ти вже не можеш обходитися без мене. Завтра...

— Нічого не кажи. Я буду уникати нещасних випадків сам.

— Я кажу не про них.

— Тоді про що?

— Навіть не знаю, як тобі пояснити, — стривожено сказав він. — Я казав, що кількісних змін більше не буде. Але нічого не сказав про якісні зміни.

— Що?! — вигукнув я.

— Я намагаюсь пояснити, — сказав дерг, — що на тебе полює парасольник.

— Хто? Це що за жарти?

— Парасольник — це істота з мого середовища. Я гадаю, його привабив твій підвищений потенціал до уникнення ризику, завдяки моєму захистові.

— До дідька парасольника разом із тобою.

— Якщо він прийде, спробуй налякати його омелою. Часто допомагає залізо, якщо потерти ним об мідь. Ще...

Я впав на ліжко й накрив голову подушкою. Дерг зрозумів натяк, і за секунду я відчув, що він пішов.

Яким же я був дурнем! У нас, землян, є спільна вада: ми приймаємо те, що нам пропонують, навіть не замислюючись, треба воно нам, чи ні.

Так можна потрапити у серйозну халепу.

Але дерг пішов, а разом із ним мої найгірші неприємності. Якийсь час доведеться посидіти вдома, нехай усе само собою владнається. І, напевно, за кілька тижнів...

Мені здалося, що я чую гудіння.

Я сів на ліжку, в одному з кутів кімнати стало темно, і я відчув на обличчі подих холодного вітру. Гудіння стало голоснішим — навіть не гудіння, а сміх, низький, байдужий і монотонний.

У цей момент ніхто не змусив би мене накреслити діаграму.

— Дерг, — заволав я, — звільни мене від цього! Він був поруч.

— Омела! Просто махни нею в бік парасольника.

— Де в біса я тобі знайду омелу?

— Тоді залізо й мідь.

Я кинувся до столу, схопив мідне прес-пап'є й завертів головою у пошуках заліза. Хтось вирвав пап'є в мене з руки, але я встиг підхопити його на льоту. Зрештою, я побачив авторучку й притулив її перо до пап'є.

Темрява зникла. Холод пропав.

Я зрозумів, що врятований.

— От бачиш? — тріумфуючи сказав дерг годину по тому. — Тобі потрібен мій захист.

— Мабуть, так, — понуро відповів я.

— Тобі знадобляться й деякі інші речі, — сказав дерг. — Аконіт, амаринт, часник, земля із цвинтаря...

— Але ж парасольника більше немає.

— Авжеж, але лишилися гравійники. Крім того, тобі доведеться захищатися від лиепів, фигів та мелджгризера.

Довелося скласти перелік трав, речовин та інших речей. Я не питав його, як це пов'язано з надприродними й паранормальними явищами. Я був абсолютно беззахисним.

Духи й привиди, або інопланетяни? Це те саме, сказав він, і я зрозумів, що він мав на увазі. Переважно вони нас не чіпають — ми перебуваємо на різних рівнях сприйняття і навіть існування, поки людина не вчинить глупства і не приверне до себе уваги.