Читать «Останній рейс» онлайн - страница 83
Вениамин Ефимович Росин
— Подивіться, яка розкіш! Англійські! Зверніть увагу на оригінальну розцвітку — чорне з оранжевим. Шик-модерн! — прицмокнув він язиком. — Прані разів два — не більше. Точнісінько такі у неділю я влаштував Михайлові Семеновичу… — Його прищувате обличчя розпливлося в улесливій усмішці. — Моє слабке місце: люблю робити приємне хорошій людині.
Тетеря скривився.
— О, не турбуйтесь, вони коштують справжню дрібницю — всього п'ятірку. Повірте, я їх завжди збуду за червінець, але просто немає бажання віддавати будь-кому.
— Шкарпетки мені не потрібні, —процідив Тетеря. — Цим обноскам гріш ціна у базарний день. І не до них зараз. — Але від Едуарда не так просто було відкараскатись… Він розходився і не помічав пригніченого стану Тетері.
— Є галстуки! Один кращий за інший. Очей відірвати не можна! Симфонія! — умовляв він, — Американські і французькі.
— І галстук не потрібен.
— А валюта? — довірчо стишив голос Едуард, хоча в перукарні, крім них, нікого не було. — Такий товарець теж є в моєму синдикаті, — задоволений власним дотепом, хихикнув. — Ми завжди прислухаємось до запитів клієнтури. На ваше щастя, сьогодні один чоловік підкинув мені дві швейцарських десятифранкових бумажки… Чи вам золото? Є одна десятка, як кажуть, колишньої Російської імперії. Але, я гадаю, для нас з вами це не так важливо. Адже вірно? Золото, як сказав один римський імператор, забув тільки який, не пахне… Мені з цього не заробіток — мізерія, хіба на кіно.
Із дзеркала на Тетерю дивилася змарніла жалюгідна людина з переляканими очима. Тетері до сліз стало шкода себе. І тут поруч в дзеркалі він побачив нахабну, самовдоволену фізіономію Едуарда. Несподівана зненависть сповнила Тетерю.
«Морда в трюмо не вміщається, а він у перукарні огинається… В кіно зібрався, а я не знаю, де голову на ніч прихилити… Ні домівки, ні грошей, нічого не лишилось, все пішло прахом, а він в кіно… Я тебе провчу, я тобі кров зіпсую. Пам'ятатимеш, сучий сину, Тетерю!..»
— Давайте франки й золото… Забираю шкарпетки й галстуки, — сказав він. — Так тому й бути! Оптом.
Едуард передбачливо замкнув вхідні двері на ключ, вивісив табличку «Перерва на обід» і покликав Тетерю в підсобку. З кишені піджака він вийняв футляр з-під годинника, в якому лежали два швейцарських банкноти й загорнута в цигарковий папір золота десятка.
— А галстуки?
— Зараз, зараз. Одну хвилиночку. — Едуард нахилився до тумбочки, відсунув вбік флакони одеколону, пляшки шампуню, тюбики з кремом, дістав коробку з галстуками. — Будь ласка, вибирайте… Вам личить, по-моєму, оцей абрикосовий… І візерунок що треба.
— А ви знаєте, де я працюю?
— Певно, з Поніманським… На «Спартаку».
— Звідки це ви взяли? Поніманський казав?
— Ні, але я так гадаю.
— От і домилились. Я… — Тетеря напустив на себе поважний вигляд, — слідчий прокуратури.