Читать «Останній рейс» онлайн - страница 58

— Самі розумієте, — вибачливо говорив він, — літо… Народу багато. Хто на курорт, хто з курорту. Студенти на канікули, школярі в піонертабори. Хіба всіх запам'ятаєш?

В присутності двох понятих чемодан вилучили. В ньому лежали два шматки ратину кольору маренго і морської хвилі, загорнуті в газету «Труд».

— Дивіться, — не втримався Якименко, — вірно пише! Я каюсь, спочатку думав, що гріш ціна цій заяві. Ось тобі і Збаращенко! Вір після цього обіцянкам. Так він і не взявся за розум.

Андрій Остапович змовчав. Він уважно розглядав газету, в якій чомусь був відірваний шматочок зверху, де поштарі звичайно пишуть адресу передплатника. Ця незначна деталь красномовно говорила про досвідченість і передбачливість злочинця. Але для чого Збаращенкові знищувати адресу на газеті, коли він здає чемодан на своє ім'я.

Коли переміряли ратин, Андрій Остапович уважно оглянув чемодан. Він був старий і досить потертий, металеві пластинки на краях від часу потьмяніли, а де-не-де навіть вкрилися іржею. Але що це? Одна з пластинок яскраво зблисла, Луговий вийняв лупу і почав розглядати цю пластинку. На ній було видно поздовжні смуги. «Хтось пройшовся напилком і зовсім недавно», — подумав Остап Андрійович і простягнув лупу Якименкові.

— Сліди напилка або наждакового паперу. Більше я нічого не бачу, — спантеличено відповів Якименко.

— Так, але чому, на вашу думку, Збаращенко очистив від іржі лиш одну пластинку?

— Очевидно, інші не встиг.

— А чи не здається вам, що на пластинці був якийсь напис і його навмисне знищили?

— Товаришу підполковник, ви вважаєте, що цей чемодан не Збаращенка?

— Поки що не можу твердити, але, відверто кажучи, мені відразу не сподобалось, що вирвано шматочок в газеті, де була адреса, а тут ще ця пластинка. По-моєму, на ній були ініціали власника.

— Авжеж, — згодився Якименко. — Бувають люди, які люблять позначати свої речі.

Так от, Іване Івановичу, тільки-но приїдемо в управління, відправте чемодан на експертизу. Хай спробують встановити, що було видряпано на пластинці.

Годинник показував початок шостої, коли

Луговий і Якименко вийшли з вокзалу. Простора площа в цю ранню пору була порожньою і виглядала якось особливо урочисто. Незвичну для вокзалу тишу порушував лише гомін пташок, що злетілись до фонтану пити воду. Андрій Остапович розбудив задрімалого за рулем сержанта і коротко наказав:

— На Загорську!

ЦЕ СХОЖЕ НА ПРИНАДУ

Двері відчинила літня хвороблива жінка з припухлими від сну очима.

— Тут живе Збаращенко Костянтин Іванович? — спитав Луговий.

— Так, але сина немає вдома. Кость на нічній зміні. А що трапилось? — збентежилась вона, переводячи погляд то на Якименка, то на Лугового.

— Дозвольте до вас, на сходах якось незручно говорити.

— Будь ласка.

Луговий і Якименко ступили в невелику, скромно обставлену кімнату.

— Ми з міського управління міліції, — сказав Андрій Остапович і показав посвідчення.

Жінка схопилася за серце і поволі опустилась на стілець.

— Що ж він, негідник, знову накоїв? Адже слово давав. Присягався… Все, каже, мамо, зрозумів я…