Читать «Останній рейс» онлайн - страница 53

Величезний, залитий світлом вестибюль гудів на різні голоси. Альоша розгубився. Де і як шукати Поніманського?

Біля квиткових кас Поніманського не було. Альоша вибіг на перон і спитав у чергового, що з статечним виглядом походжав по платформі, коли відходить поїзд.

— Поїздів, синку, багато, — розправивши пишні вуса, поважно відповів черговий. — Тобі який потрібен? Куди зібрався?

— Це не я їду… Товариша провести хочу, а номер поїзда забув. Знаю, що відходить поїзд між п'ятою і шостою…

Черговий поглянув на годинник і підійшов до розкладу поїздів, що висів на стіні.

— У нас зараз сімнадцять п'ятдесят п'ять… Найближчий відходить о вісімнадцятій п'ятдесят одна, на Ленінград. Швидкий… Двадцять перший… За півгодини до відходу вагони подадуть для посадки на п'яту колію, третя платформа.

— А до нього ніяких не буде?

— Я ж тобі пояснив: через годину буде ленінградський, а до нього — ніяких.

«Отже, Поніманський не поїхав, а десь тут, на вокзалі». Альоша вирішив оглянути кожний зал. Часу ще досить: що не кажи, лише до посадки цілих двадцять шість хвилин. Він обійшов центральний вестибюль, зазирнув у зали для пасажирів, не обминув перукарню та буфет, прочинив двері медпункту, побував навіть у кімнаті матері й дитини… Поніманський мов крізь землю провалився. Вже зібрався виходити назовні, коли з репродуктора хрипко долинуло: «… працює камера для зберігання ручного вантажу».

В просторому підвальному приміщенні яскраво горіли лампи денного світла. За густою металевою сіткою здіймалися стелажі, заставлені чемоданами, корзинами, скриньками. Альоша кинув погляд уліво і здригнувся: в кутку на масивній дубовій лаві з нудьгуючим виглядом сидів Поніманський, тримаючи на колінах чемодан.

«Хитрий! Знає, де ховатися. Хоче непомітно прошмигнути в поїзд перед самісіньким відходом… Все ж таки, що йому передав Макогон?.. Дуже цікаво виходить: у Касторки він узяв великий згорток, у перукаря пакунок, в Макогона чемодан… А що, коли в чемодані бомба, як в оасівців у Франції? — похололо всередині в Альоші. — Залишить чемодан і тарах-тарах!.. Вокзалу наче й не було… Негайно, зараз же повідомити міліцію!» — Альоша, перестрибуючи через східці, кинувся наверх, але враз зупинився наче вкопаний. — Чого ж це я раптом вирішив, що в нього бомба? Я її бачив? Ну, а коли там мікроплівка, на якій зняті наші заводи, мости, аеродроми. Або записи чорнилом, які можна читати тільки при ультрафіолетовому світлі? От становище! І порадитись ні з ким! А все через Вітьку! Додому, додому йому треба…»

В цей час жінка в сірому дорожньому костюмі, що стояла біля самого віконця, вигукнула:

— Громадянине! Громадянине! Ваша черга!

— Моя! — стрепенувся Поніманський і поспіхом зірвався на ноги. Чемодан зісковзнув з колін на підлогу й несподівано розкрився.

Схопившись за поручні, Альоша весь подався вперед. На кахляній підлозі лежали два сувої якоїсь тканини. Все що завгодно сподівався побачити Альоша, але тільки не це.