Читать «Останній рейс» онлайн - страница 50

— Дивись, дивись, гроші дає! — доповів товаришеві Альоша, що спостерігав цю сцену крізь щілину між фіранками.

Перукар зник за перегородкою, виніс невеликий пакунок і подав його незнайомцеві.

— Все! Виходить! — повідомив Альоша і, побоюючись, що їх помітять, разом з Вітею пристроївся до черги, яка стояла біля кіоска з морозивом.

Друзів весь час переслідувала думка — що за пакунок виніс незнайомець од Матвійовича? Спочатку вони вирішили — Півень передав пістолети, а можливо, навіть гранати або вибухівку. Та потім обидва відмовились од свого припущення. Вже надто тонким був шпагат, яким перев'язано пакунок, для такого вантажу. І пакунок незнайомець ніс легко, без помітних зусиль, невимушено розмахуючи ним, а в перукарні навіть недбало кинув на стілець. Може, там документи? Але які? А може, фальшиві гроші?.. Тепер до цього так і не вирішеного питання приєдналися ще нові. Який зв'язок між незнайомцем і перукарем? Випадково чи навмисне зайшов він у цю непоказну перукарню? І що в новому пакунку?

Незнайомець підійшов до триповерхового цегляного будинку з химерними, подекуди вже обваленими кахляними прикрасами. В палісаднику чоловіки грали в доміно, азартно стукаючи по столі кісточками.

— Салют козлятникам! — кинув незнайомець.

— Здоров, здоров, Михайле Семеновичу! — відповів один з гравців. — Сідай до компанії.

— Ніколи. Поспішаю.

— Ну, як хочеш… Тільки додому не потрапиш. Твої пішли, а ключ у мене.

Сумніву не було — незнайомець живе тут. Ім'я та по батькові вже відомі, — зосталось узнати прізвище. План визрів умить. Підкликали двох дівчаток, що стрибали через скакалку, спитали, як їм знайти Михайла Семеновича. На жаль, дівчатка такого жильця не знали. Довелося зайти до двірника. Лише після того, як Вітя описав зовнішність незнайомця, двірник здогадався, про кого йде мова.

— А-а! З вусиками, кажеш? Смаглявий? То це, певно, Поніманський… Його квартира чи то п'ятнадцята, чи то шістнадцята… На третьому поверсі.

— Може, Поніманський — зовсім не та людина, що нам потрібна? — висловив сумнів Вітя. — А що, коли тут ще є хтось з вусиками і теж Михайло Семенович? Тоді як?

— Це ти вже занадто…

— Ну, а раптом?! — не здавався Вітя. — Треба точно дізнатись. Давай підійдемо до них, — показав він на гравців, — і спитаємо, де живе Поніманський Михайло Семенович.

— Ми почнемо питати, а він візьме та й вийде.

— Еге, — згодився Вітя. І відразу ж запропонував: — Можна постукати в п'ятнадцяту, а потім в шістнадцяту квартиру… Скажемо, що нам потрібен, ну, припустимо, Кривенко Петро Іванович…

Ось і третій поверх. На оббитих чорним дермантином дверях квартири номер п'ятнадцять висіла алюмінієва поштова скринька з зазначенням її власника:

Поніманський М. С.