Читать «Останній рейс» онлайн - страница 44
Вениамин Ефимович Росин
Макогон став темніший за хмару.
— От тобі, бабо, і Юрія! І все цей клятий рулон! І треба ж отаке… Мені здається, Сергію, треба оту штуку утяти… Пам'ятаєш, я тобі в ресторані казав.
— А що нам це дасть?
— Як то що? Спробуємо, може, і вийде. Вже й підхожа людина є на прикметі…
Тетеря, Шкарбун і Поніманський лише перезирались, не розуміючи, про що йде мова. Нарешті Тетеря не витримав.
— «Не тягніть, бога ради. Викладайте, що у вас… За кого, за кого, а за мене першого візьмуться! Уже накладні вимагали, переміряли весь матеріал.
— Знову скиглиш, — зморщився Чернушкін. — З документами, сподіваюсь, гаразд?
— Начебто гаразд, а там хто його зна… Робив, як Поніманський радив.
— Уявляю, чого він там нарадив, — пробуркотів собі під ніс Макогон.
Але Поніманський розчув його слова.
— Що інше, а на бухгалтерії знаюсь і оформляти документи вмію. І не тобі мене вчити, — одрубав він. — Теж мені розумник знайшовся. Всіх за йолопів вважає.
— Це ти себе вище за всіх ставиш! — спалахнув Макогон, і його масивне підборіддя затремтіло.
— Я?
Чернушкін вдарив кулаком об стіл.
— Припиніть! Знайшли час!
Суперечка згасла. Чернушкін підвівся і, заклавши руки за спину, поволі пішов до вікна.
На кілька хвилин запала напружена тиша. Шкарбун і собі встав, обсмикав френч кольору хакі і, порипуючи чобітьми, підступив до Чернушкіна. Нахилившись, він щось зашепотів на вухо Чернушкіну, але той заперечно хитнув головою. Шкарбун здвигнув широкими плечима і опустився на оббитий червоним плюшем диван.
Чернушкін різко обернувся, аж гойднулись кактуси на вікні, і заговорив:
— Опанасе… Либонь, ти маєш рацію. Кращого виходу немає. Розкажи їм усе, що ми надумали…
— Все просто. Ми пишемо листа від імені якогось там Іванова чи Петрова, ніби він знає, хто вкрав ратин, і надсилаємо в міліцію.
— В міліцію?! — перелякався Тетеря. — Самі на себе?!
— Зажди, не перебивай. Раніш треба вислухати до кінця, а потім лізти із своїми безглуздими запитаннями… Ми напишемо, що ратин украв, припустимо, Сидоров і що до нього не раз привозили додому крадене.
— Ну, написали, — Поніманський пропік Макогона зневажливим поглядом. — А далі що? Приїде міліція і нічого не знайде. Мало того, там живе людина, до якої не підкопаєшся. Тоді як?
— Ти не присікуйся, — зупинив Поніманського Чернушкін. — Він до діла каже. Тільки треба так зробити, щоб у цієї людини знайшли ратин. Тоді все буде розіграно, як по нотах… Добре б того, хто судився… Знаєте таких?
— Та що шукати? — озвався Макогон. — Є в мене такий. Молодий хлопець, нічого йому не станеться, якщо й посидить. Судимий він, а тут ще й крадений ратин знайшли. Чого міліції треба? Докази, як кажуть, всі в наявності. Бувай здоров. Відмагайся чи не відмагайся, а суд припаяє строк. Жаліти його нема чого. Нас ніхто не жаліє.
— Ніхто і не збирається його жаліти, — помітно пожвавішав Тетеря. — Здорово придумано, нічого не скажеш!