Читать «Останній рейс» онлайн - страница 138

Висновок приголомшив Володю — його рідний батько — ворог, підкуплений американськими імперіалістами, а він, Володя, користується грішми, одержаними зрадником! Розповісти мамі? Але вона лиш розхвилюється, почне благать нікому не казати, мовчати… Не розповідати?.. Прикидатись?.. Казати одне, а чинити інакше… Носити піонерський галстук і жити під одним дахом з американським шпигуном… Але звідки я взяв, що тато американський шпигун? Може, він знайшов гроші і привласнив?»

Володя вхопився за своє припущення. «… Гроші, мабуть, одержав касир якогось заводу або фабрики, йшов, йшов старенький, і раптом йому погано… Швидка допомога забрала його, а портфеля не помітили»… Володя одразу відчув, що вся ця історія шита білими нитками. І кинувся думкою в інший бік. Цими днями передавали по радіо, що копали траншею для телефонного кабеля і один з робітників знайшов глиняний глечик, а там золоті браслети, обручки, сережки, брошки, перли… Це були, як визначили археологи, жіночі прикраси часів Київської Русі. Знахідку оцінено в двадцять тисяч карбованців… А може, і його батько знайшов такий скарб, якщо не більший. Та знайшов, а вчинив нечесно. Треба було віддати, і йому б лише спасибі сказали, в газеті б про нього надрукували… А тепер що тато скаже? Але краще пізно, ніж ніколи… Ну, попаде йому за це… Та все ж таки не монархіст, не шпигун, не зрадник Батьківщини… Вирішено! Зараз іду до тата і все скажу йому просто у вічі. Або хай сам іде в міліцію і там щиро у всьому зізнається, або ми з Мамою підемо від нього! А якщо він не захоче, — я повідомлю! Хоч він і мій батько… та ні! Тато сам зрозуміє, що вчинив невірно…»

Гнаний своїми думками, Володя вихором мчав вулицею. Біля пасажу він зупинився. Треба заспокоїтись, зібратися з думками.

Віддихавшись, Володя рішуче ввійшов у магазин. Продавець, що знав його, сказав:

— Спізнився… Яків Архипович півгодини тому кудись поїхав.

Володя розгубився.

… Точно в призначений час Альоша підійшов до будиночка Сахна. Його зустріла заплакана Надія Миколаївна.

— Ой Альошо, біда… Вчора увечері на нашого Вітю напав бандит… Він у лікарні… Пробач, ніколи, біжу до нього, морс несу…

— Можна з вами?

— Будь ласка. Вони сіли в трамвай.

— За що ж бандит напав на Вітю?! — стривожено спитав Альоша.

— Валентин Филимонович викрив зграю шахраїв на фабриці, а там заводієм був один на прізвище Поніманський… Ось вони й заманили Вітю в цирк і там мало не вбили…

Ледве Надія Миколаївна згадала Поніманського, як Альоша, забувши попрощатись, на першій же зупинці вискочив з трамвая.

Прибігши додому, він схопив журнал НПВБ і щодуху помчав у міліцію.

— Мені потрібен начальник! — випалив він у черговій кімнаті управління міліції.

— Комісар зараз зайнятий, — відповів йому моложавий підтягнутий капітан, — і…

Альоша урвав:

— Дуже важлива справа! Зрозумійте! Їх усіх треба негайно арештувати, у них зброя! Їх ціла банда!..

Через кілька хвилин Альоша сидів перед комісаром Єлізаровим і, хвилюючись, розповідав про діяльність НПВБ.