Читать «Пригоди Омкая» онлайн - страница 50
Фома Александрович Зубарев
Кілька днів злодій не приходив. Він з'явився лише на третій ранок. Було ще дуже рано, і по тундрі клубочився туман. Цієї ночі чергували Меркічі і Кенчик.
Меркічі помітив біля свого куреня щось велике, білясте, схоже на звіра. Меркічі хотів свиснути Кенчику, але передумав, щоб не налякати невідомого хижака. У переливах туману загадковий звір здавався то дуже маленьким, то виростав до розмірів ведмедя.
— Умка! Білий ведмідь, — намагаючись підбадьоритись, промимрив Меркічі. Раптом таємнича істота зникла. Через хвилину вона знову появилась, але вже поблизу Кенчикового куреня.
Цей силует зараз був схожий на велетенське страховисько з безліччю потворних голів і товстих кудлатих лап. У тумані, що коливався хвилями, страховисько, здавалось, перекочується з боку на бік, ворушить ногами і підводить голови. Кенчик спостерігав кудлате страховисько. Від напруги в очах різало, текли сльози. Хоч свідомість і підказувала Кенчику, що все це лише обман зору, що в тумані часто предмети здаються фантастичними і значно більшими за розміром, ніж вони є насправді, але водночас він виразно бачив перед собою незрозумілу живу істоту. Там, де у потвори виднілись голови, раптом блиснули два великих жовтих ока, але відразу ж закрилися хвилею туману і зникли.
І страх, і подив охопили Кенчика. Він стояв на колінах і, за звичкою хапаючись за штани, вдивлявся в молочну каламуть. У цю мить легкий порив вітру сколихнув туман, і він почав розповзатися. Кенчик від несподіванки розкрив рот: страховисько знову було перед ним. Але, наче у казці, воно миттю перетворилось у білого птаха.
Шиї у птаха не було. На кремезних плечах стирчала котяча голова з застиглими яскраво-жовтими очима. На голові було видно два маленькі виступи, що нагадували вуха. Птах сидів біля песцевої нори. Дзьоб у нього був чорний, гачкуватий і, мов зігнутий палець, дивився вниз.
Переконавшись, що ніякого страховиська не було і немає, Кенчик полегшено зітхнув і виліз з куреня. Побачивши людину, птах безшумно змахнув м'якими дужими крилами і знявся в повітря.
— Еге-гей! Меркічі! — загукав Кенчик. — Ось він, звір, дивись! До тебе летить.
Меркічі висунув голову з куреня і побачив, як пролітав птах.
— Від цих проклятих сов нашим щенятам тепер не буде життя.
— А якщо сітку натягнути біля нір? — спитав Кенчик.
— Хе! Так вони тобі й підуть у сітку. Сови хитріші, ніж будь-яка риба. Ясно?
— Ну, тоді опудала поставимо.
— Не допоможуть і опудала. Мисливці раніше ставили їх, та сови на опудала сідали, як на купини. Тут треба щось інше.
Коли Меркічі і Кенчик розказали товаришам, хто знищив двох щенят, посипались десятки всяких пропозицій і порад. Одні пропонували поставити біля нір постійного сторожа, щоб відганяв хижаків, другі радили зробити вітряні тріскачки, треті наполягали, щоб знищувати сов з рогаток.