Читать «Пригоди Омкая» онлайн - страница 31

Згодом двоє собак обдерли об каміння лапи. Боячись вивести з ладу всю упряжку, Чочой скоротив перегони. Частіше зупинявся, давав тваринам відпочити і відновити сили.

Одної ночі Чочоя стурбували маленькі зеленкуваті вогники. У темряві вони здавалися тьмяними іскрами, що швидко згасали. От іскри знову появилися, але вже значно далі від перших і в протилежному боці. Чочой добре розумів, що означали ці нічні вогники в тундрі. На всякий випадок він витяг з чохла гвинтівку і поклав її біля себе.

На світанку у східній частині обрію спустився з гір мармурово-сірий горбастий вал. Подібний до велетенського джгута, він повільно перекочувався по землі, підминав під себе і горби, і сопки, і снігові кучугури. Не пройшло й години, як тундру затягло густим туманом.

Видимість зникла. Чочою залишалось одне: зупинитись і чекати, поки знову проясниться небо.

Роздивившись, Чочой помітив на шляху глибоко вдавлені в сніг відбитки широких лап страшного ворога тундри — білого полярного вовка. Очевидно, хижаки натрапили на здобич і тепер переслідують її, вичікуючи зручної хвилини, щоб відразу покінчити з своєю жертвою.

Опівдні з півночі подув гострий, колючий вітер. Наче вату, шматував він густу товщу туману, вихоплював з неї сірі клапті і гнав їх у молочну каламуть. Незабаром показались у просвітах обриси спочатку близьких предметів, а потім і далеких. Один за одним виростали сірі горби, сопки. Вони ніби ворушились у хвилях туману і, здавалось, перебігали з місця на місце. Коли туман почав розсіюватись, горбки, мов у казці, перетворювались на живі істоти і знову зникали, танули… Вони поспішали сховатися в ярах і за найближчими сопками.

Увесь день вовки стежили за упряжкою, появляючись то з того боку, то з іншого. Іноді хижаки розбігалися маленькими групами, але незабаром знову збирались у велику зграю.

Чочой сидів на нартах, мов на жаринах, тривожно озирався, раз у раз підганяв собак. Він поспішав якнайшвидше вибратися з сопок. На чистому рівному місці вовки не будуть такі сміливі, а там, дивись, покажуться димки стійбища або хто-небудь з мисливців помітить його, вирушаючи в тундру полювати на песців.

Піднімаючись на круті перевали, Чочой злазив тепер з нарт, впирався руками з казан, штовхав його ззаду, допомагаючи собакам.

Та сили у них вичерпувалися.

Якось, спускаючись з горба, упряжка несподівано кинулась убік. Чочой оглянувся: кроків за двадцять від нього біля каменя сидів вовк. Поряд з ним лежав на снігу другий. Перший вовк повільно відійшов од каменя, подивився на упряжку і подався далі. Він був дуже худий. Брудно-біла шерсть на його боках і спині стирчала, хвіст, як поліно, круто звисав, майже торкаючись снігу. Коли хижак рухався, ребра його, немов обручі, переміщувались під шкірою. Але товсті жилаві лапи, широкі груди і великі вугласті щелепи приховували в собі витривалість і велику силу. Чочой вистрілив у вовків і погнав упряжку. Один з хижаків ткнувся у сніг, але відразу ж підскочив і, тягнучи підбитий зад, поповз убік. Другий вовк, залишившись на місці, зрідка підводив голову і хрипів.