Читать «Пригоди Омкая» онлайн - страница 12

Полювання на моржів незрівнянно легше і безпечніше. Воно припадає на найкращу пору року — на літо. В цей час майже цілу добу видно. Дні стоять здебільшого теплі, сонячні, тихі. Крім того, промисел цей багатий, тому що один морж коштує стільки, як два або три десятки тюленів.

Якщо полювання організовано вміло, колгосп за короткий час виконує річне завдання по заготівлі цінних моржевих шкур і забезпечує себе м'ясом — улюбленою їжею багатьох народів Далекої Півночі. В добуванні цих великих тварин чимало допомагають колгоспам і підлітки. Після закінчення шкільних занять учні відразу ж розходяться по стійбищах. Там вони вливаються в мисливські бригади і разом з батьками та братами відпливають на моторних шхунах, вельботах у море.

Цього разу так бурхливо розлилися в тундрі по весні ріки, що багато учнів, чекаючи спаду води, затримались і повернулись додому після відплиття промислових флотилій. Так сталось і з семикласником Омкаєм. Коли він прибув на стійбище, там нікого з мисливців уже не було. Замість нього звіробої взяли іншого підлітка. Дома залишились самі жінки з дітьми і старі. Навіть чимало дідів, організувавшись у бригади, подалися на відстріл звірів.

Омкай звернувся до голови колгоспу і просив послати його з ким-небудь на полювання. Голова із співчуттям глянув на засмученого хлопця і знизав плечима. Але він тут же згадав про колишнього гарпунера Кичау, який казав йому, що він також хоче їхати з товаришами полювати моржів, та їм не вистачає однієї людини. Окрилений надією, Омкай побіг до Кичау.

Старий сидів біля яранги, лагодив торбази і журно поглядав на море. Він дуже зрадів, коли побачив Омкая. Нашвидкуруч залатавши взуття, Кичау сказав Омкаю, щоб той почекав на нього, а сам, кульгаючи на скарлючену ногу, пошкандибав до сусідніх яранг.

Повернувся він не один. З ним прийшов товстун Рикват. Вони притягли два заіржавілі гарпуни, два держаки до них, два довгі шкіряні троси і поплавець пих-пих, зроблений з тюленячої шкури і схожий на мішок з вузькою горловиною.

Через деякий час до берега підрулив на великій старій байдарці інвалід праці Пинич, колишній беззмінний старшина звіробійної шхуни. Не минуло й години, як байдарка, поскрипуючи кочетами, підходила вже до найближчих островів.

День видався на рідкість тихий і ясний. Сонце, наче знудьгувавшись за довгу полярну ніч, тепер майже цілу добу лило на Чукотську землю своє благодатне щедре проміння. Море жадібно вбирало тепло. Нагріта вода ліниво курилася напівпрозорою парою. Старі мисливці зворушено дивились на безкраю рідну стихію, по-дитячому мружились від яскравого світла і, як колись, перекидались дотепами, жартами, згадували дивовижні випадки з колишнього полювання на китів і моржів.

За веслами сиділи Омкай і Пинич. Рикват з іменним карабіном — премією, виданою йому як стрільцеві-відміннику, був за рулем, а Кичау, примостившись у носовій частині байдари, гострив напильником гарпун.

— Гляньте, гляньте, що це? — несподівано вигукнув Омкай, вказавши рукою на невеликий острівець.