Читать «Глибокий мінус» онлайн - страница 3

Він повернувся за півгодини. Кленов, як і раніше, сидів, схилившись до екрана. Терпіння — ось що лишилося йому від минулого. Сидить. Дивиться. Це про нього розповідали легенди. Роки…

Старий озирнувся на ледве чутний звук кроків. На його обличчі був подив: він знову з незвички забув, що їх двоє.

— Ага, це ви, — пояснив він швидше сам собі. — Що нового?

Обоє вони знали, що нічого нового не могло бути.

— Вони почувають себе чудово. І чудово спостерігаються. Просто прекрасно.

— А, оті ваші… та мікрофлора? Ну, ну…

— Скажіть, Найстаріший, — звернувся Ігор, — у мене мікрофлора. А ваша мета?

Кленов не відповів. Він мовби не чув запитання. Його очі, як і досі, були спрямовані на екран, і відблиск екрана лежав на сухому й гордому обличчі старого.

— Адже задля чогось ви тратите час перед цим екраном? Програму досліджень закінчено, а ви й не збираєтесь гальмуватись. В чім річ?

— Що означає — я трачу час? А що робили ви? Тільки не повторюйте, що милувалися вашою мікрофлорою. Не треба.

— Я сидів у салоні, — сказав Ігор, — і дивився на телефон. Мені хочеться, щоб хтось подзвонив, а ніхто не дзвонить і не призначає мені побачення. Чому ви не подзвонили?

— Не було потреби, — сказав Кленов. — А телефон у салоні стоїть для того, щоб я міг звідти зв’язуватися з обчислювальною установкою.

— Але ж ви й двох разів не були в салоні?

— Не був, — згодився Кленов. — Та можу бути, і цього досить.

— А ви марнуєте час біля екрана. Адже тільки з’явиться що-небудь, автомати самі…

— Дарма. Я можу їх випередити. А часу в мене досить. Це в молодих його не вистачає. Вони хочуть встигнути скрізь. У мене — одна мета…

Ігор присів на підлогу. На Землі тепер усе частіше сиділи просто на підлозі. Старий покосився і всівся в кріслі ще пряміше. Він сидів, як на прийомі, і його робочий комбінезон здавався вишуканим, наче вечірній костюм.

— А яка вона, ваша мета? Ще якісь випробування? Або відкриття? Ці Журавлі. Ви про них кілька разів згадували… Хто вони? Розкажіть про них. Це через Журавлів ми не повертаємося?

Найстаріший відірвався від екрана.

— Я міг би дещо розповісти. Але вам це просто так — з цікавості… Та й розповідати я, правду кажучи, відвик. І взагалі — не варт. А щодо Журавлів… Я ж казав, що старі друзі відходять. І мало того — вони ще залишають нерозв’язані завдання. Це — в кращому випадку. А то ще вони висувають їх, відходячи.

— Я починаю розуміти, — сказав Ігор.

— Так?

— Я пригадую…

— Цього ви зробити не можете. Вас тоді ще на світі не було. І ви ж закінчували не Московський Зоряний…

— Але мені розповідали… Так, там було щось, пов’язане з аварією корабля.

— Що-ось! — протяг Кленов. — Таке треба знати у всіх деталях. Це — дослід. Що-ось!..

— Я ж не космонавт.

— Знаю.

— Та хіба це так важливо? Знати слід основне, а деталі… Це ж було так давно. Ну, аварія… Звичайно, я розумію… І в вас там був хтось, так?

— Хтось — це надто просто сказано, — відповів Кленов. — У мене там був друг. Тоді в просторі не можна було без друзів…

— А хіба зараз…

— Тепер ваш друг може жити на Землі — однаково ви з ним не будете розлучатися: бачите, чуєте його. Та й, крім того, вас у просторі оберігає могутній захист, який зробив кораблі практично невразливими. А тоді друзі потрібні були тут, поруч. Потужність полів дружби компенсувала слабкість захисного поля. Ось чому тоді й виник метод парного випробування. На проби виходили одразу два кораблі.