Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 90

— Коли він до вас приїхав? — спитав Потапов і завмер, чекаючи відповіді.

— В передостанню неділю.

— Вранці? Ввечері?

— Над вечір.

— Так… — Потапова від хвилювання почало морозити.

В цей час у вікні з'явився шофер:

— Ось, товаришу майор. Кажуть, що такого не було і немає.

— Звичайно, немає і не могло бути, — відповів Потапов, навіть не глянувши на шофера.

Адалія Петрівна ще нічого до пуття не розуміла, але вже відчувала — трапилося щось тривожне.

— Не хвилюйтеся, Адаліє Петрівно, — заспокоював її Потапов, сам хвилюючись від того, що майже впевнився у своїх здогадах. — Значить, він поїхав учора?

— Так, так… Сказав: «Іду днів на два у Борськ побачитися з однополчанином». З ним щось трапилося? Чи він…

— Заспокойтесь. Скажіть, живучи у вас, він багато бував дома?

— Так, більше дома сидів. Газети читав. Писав.

— Ніяких своїх речей чи паперів він, звичайно, не залишив?

— Навіть газети і ті забрав з собою.

— А які в нього були речі?

— Все, що на ньому, і портфель. Більше нічого. Він казав, що речі його йдуть багажем з Ленінграда.

— Ясно. Опишіть мені його зовнішність.

— Боже мій, ну як це зробити? Я не вмію…

— Як він був одягнутий?

— Дай, боже, пригадати. Значить, піджак… сірий. Штани в чоботи. Українська сорочка, така… з тасьмочками на комірі…

— Ясно. А яке в нього обличчя, очі, волосся?

— Ой! — Адалія Петрівна схопилася, побігла в сусідню кімнату і повернулася з товстим родинним альбомом. — Тут є його фото. З моїм чоловіком. Це давно ще фотографувалися. На курорті, де познайомились. Ще до війни. Ось…

Потапов вп'явся очима у фотографію. Адалія Петрівна хотіла показати, де на фотографії Окайомов, а де — її чоловік, але Потапов зупинив її.

— Окайомов оце? — спитав він голосом, що урвався від хвилювання.

Фотографія точно підказала обличчя людини, яку він зустрів на перехресті, коли йшов на прийом до Вольського.

— Так, це він.

— Проти цієї фотографії він дуже змінився?

— Ні. Тільки сивина в волоссі з'явилася.

Потапов заспокоївся і встав.

— Ну от і все, Адаліє Петрівно. Я візьму у вас до завтра цю фотографію. Вранці ви одержите її цілісіньку.

— Будь ласка, будь ласка. Але що ж все-таки трапилось?

Обдумуючи відповідь, Потапов пильно подивився на стривожену жінку. І він вирішив сказати їй усе.

— Хоч як вам це буде прикро, Адаліє Петрівно, але ви повинні знати, що дали притулок небезпечній людині. І, звичайно, він ніякий не письменник і не друг вашого сина. Він хитро і підло обдурив вас, спекулюючи вашим материнським почуттям, йому потрібний був ваш будинок, щоб на деякий час сховатись. Оце і все…

Адалія Петрівна слухала Потапова із закам'янілим обличчям. У її спрямованому мимо Потапова погляді світилися подив і страждання.

— Навіщо? Боже мій!.. Я ж мати… — тихо промовила вона.

— Для таких людей, Адаліє Петрівно, нічого святого не існує.

— Що ж тепер робити? — розгублено спитала Адалія Петрівна, і враз у її очах спалахнув гнів. — Він же має повернутись!

— Цього, Адаліє Петрівно, не буде. Сюди він не повернеться. Ну, а якщо повернеться, то ви повинні, і це ваш обов'язок, не показати, що ви щось знаєте. А всіх необхідних заходів уживемо ми. І взагалі, прошу вас: нікому ні слова про те, що я у вас був, і про те, що ви сьогодні довідалися. — Звичайно, звичайно…