Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 85
Василий Иванович Ардаматскнй
— Буває…
«Так. Машина — його, — думав Окайомов, повільно йдучи вулицею. — Номер десять сорок сім… десять сорок сім. Водієві років тридцять. Коло правого ока маленький шрам. На розмову йде…»
Потапов уже давно думав про депутатські прийоми Вольського і зараз поспішав у райраду, щоб подивитися, в якій обстановці вони відбуваються і чи не може тут ворог знайти якусь щілину.
— Товаришу начальник, можна вас на хвилинку?
Потапов удав, що нічого не чує, і обернувся, тільки відкриваючи двері райради, — його кликав шофер Вольського, який сидів у машині.
— А, товариш Ільїн! — Потапов підійшов до машини. — Здрастуйте. Що нового?
— Зараз підходив до мене громадянин — цікавився, як по батькові професора. Сказав, що був на прийомі, мовляв, син у нього пропав, і що йому треба заяву професорові писати.
— Так, так. І давно це було?
— Ну, хвилин п'ять тому.
— Куди він пішов?
— От туди. Ви саме звідти йшли.
— А який на вигляд?
— Та звичайний собі. В сірому піджаку, штани заправлені в чоботи.
— Так… так… — Виробивши в собі звичку запам'ятовувати все, що потрапляє на очі, Потапов пригадав, що на перехресті він тільки що зустрів високого на зріст чоловіка в сірому піджаку і звернув увагу на те, що був цей чоловік у чоботах. Правда, обличчя він не запам'ятав. — Дякую, товаришу Ільїн. Подумаємо…
У черзі до Вольського залишалось чотири чоловіки. Потапов підсів п'ятим. Приблизно через годину надійшла його черга, і він увійшов до кабінету. Побачивши його, Вольський нахмурився:
— Ну, а ви що проситимете?
— Те ж саме, Сергію Дмитровичу, — усміхнувся Потапов. — Пильності.
— Може, поставимо сюди вартового з гвинтівкою?
— Хай краще вартовий цей буде у вас всередині, — сухо промовив Потапов і, помовчавши, спитав: — Хто ж із цікавих людей у вас сьогодні на прийомі?
Вольський здивовано підняв брови:
— Ну, голубе мій, додумались. Як завжди, багато різних людей. А що таке?
— Та… дрібниці. Один відвідувач вияснив у вашого шофера, як вас по батькові. Син у нього пропав, чи що?
— Не пропав, а пішов від нього… Дивно — тут він увесь час звертався до мене на ім'я і по батькові.
— Він був у сірому піджаку і в чоботах? — швидко спитав Потапов.
— Так, так.
— Ваш виборець?
— Так. Бухгалтер з промартілі… — Вольський заглянув у блокнот. — З промартілі імені Першого травня.
— А як його прізвище?
— Прізвище? Він не назвав. Не встиг назвати. А мені питати було незручно — міг подумати не те, що треба. Я хотів написати йому записку, потім передумав.
— Яку записку?
— Що він був у мене на прийомі. Він прийшов до мене в робочий час.
— Він у вас довідку просив?
— Так.
— А чому ж ви передумали?
— А так. Розгнівався… Зовсім з іншого приводу.
— Можна знати, з якого?
Вольський розсердився:
— Ну, це вже не стосується того, чим ви займаєтесь! — уже сердито промовив Вольський.
2
Адалія Петрівна зустріла Окайомова несподіваною і страшною новиною:
— Вас тут цілу годину один чоловік чекав…
Окайомов повільно обернувся до хазяйки будинку. Вираз на його обличчі був такий, що вона розгубилась.