Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 63
Василий Иванович Ардаматскнй
— Значить, ви зрадником не були?
— Не був і не міг бути…
І це питання, і спокійна відповідь Окайомова пролунали в цій кімнаті втретє. Полковник подивився на цивільного і раптом різко свиснув крізь зуби. На дверях з'явився солдат.
— Хай зайде…
Солдат зник за дверима, і до класу увійшов начальник табору, майор гестапо Фохт. На ньому був хороший цивільний костюм; в руках він тримав крислатого капелюха. Фохт підійшов до стола і подивився на Окайомова, що згорбився од жаху.
— Він? — спитав полковник.
— Він, — відповів Фохт.
— Дякую. Ідіть.
Фохт вийшов.
— Ну? — іронічно промовив полковник.
Окайомов заговорив швидко, плутано, пересипаючи англійську мову російськими і німецькими словами. Він розповідав про своє життя. Полковник байдуже слухав його хвилини зо три, потім подивився на цивільного і підняв руку:
— Досить! Усе це описано тут… — Він постукав пальцем по синій папці, що лежала перед ним. — Це ваша особиста справа… з гестапо… — Полковник знову перезирнувся з цивільним, устав і вийшов з кімнати.
На його місце за столом сів цивільний. Це був трохи обрезклий чоловік років сорока п'яти. Тоненькі вусики під горбатим носом і смаглявий колір шкіри робили його схожим на жителя півдня Америки. Він був би красивим, коли б не очі, які ніби помилково потрапили до нього зовсім з іншого обличчя, — ясно-сірі, водянисті, які не висловлюють жодного почуття і надають обличчю якоїсь невиразності.
— Передавати вас росіянам ми не збираємось. Це — перше, — сказав він тихим, приємним голосом. — Друге: ви хочете працювати у нас?
— Безумовно, — поспіхом відповів Окайомов, уже добре розуміючи, про яку роботу йдеться.
— Ну от і чудово! Ви голодні?
— Я нічого не їв з учорашнього дня, — майже сердито відповів Окайомов і простягнув руку до сифона. — Дозвольте?
— Ми зараз поїдемо до мене обідати.
Маленький будиночок, куди вони приїхали, стояв на околиці міста. Висока й кремезна, як чоловік, німкеня провела їх у вітальню і спинилася біля дверей, чекаючи розпоряджень.
— Обід на двох. Французького вина. Сигарет.
Німкеня пішла. Цивільний запросив Окайомова сісти за низенький столик.
— Давайте знайомитись. Моє прізвище Барч.
Вони потиснули один одному руки і посміхнулись.
— Ось що робить війна, містер Окайомов, — все ще сміючись, сказав Барч. — Вона не тільки перетворює на порох держави, але й хитро перетасовує людей. І не тільки хитро, але й розумно. Чи не правда?
— Я б сказав інакше, — Окайомов, хитро примружившись, дивився на Барча: — Вона призводить до розумних випадковостей.
— Випадковостей?.. — Барч задумався.
— Розумних випадковостей, — повторив Окайомов.
Барч махнув рукою і розсміявся:
— Я ще в коледжі ненавидів філософію. По-моєму, вся вона складається з мудрувань, які так само легко довести, як і спростувати.
— Одне можу сказати, — Окайомов усміхнувся: — з таким поглядом на філософію в Росії ви не мали б успіху…
— Звичайно! — Барч зареготав. — Марксисти з'їли б мене з тельбухами!
Поки німкеня накривала на стіл, вони мовчали. Потім Барч налив у бокали вина й промовив: