Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 33
Василий Иванович Ардаматскнй
Дементьєв зітхнув:
— З другою групою, Шірер, нічого не вийшло. Триматися за мене я вам не раджу. Я виїду звідси останнім. Якщо взагалі виїду. Не хвилюйтеся, ідіть в комендатуру. Ви будете евакуйовані на загальних підставах. Тут не залишиться жоден солдат рейху — такий наказ фюрера.
Шірер клацнув каблуками, обернувся і вийшов. Дементьєв поклав у кишеню чисті бланки, замкнув друкарську машинку у футляр, взяв її і вийшов на вулицю. «Перший бар'єр взято», — думав він, не наважуючись радіти з того, що тут усе обійшлося так добре.
Дементьєв ішов на квартиру, хоча там могла бути засада. Адже Брандт у місті. Дементьєв і цього разу йшов, готовий до всього. Але не йти він не міг. Як учора він не міг обійтись без рації, так і сьогодні для виконання задуманого плану йому був необхідний надійний притулок хоча б на годину. Але спочатку треба зайти за чемоданом у готель.
На площі перед готелем жодної людини, жодної машини коло під'їзду. Очевидно, протягом ночі всі штабні офіцери перебралися в порт.
Двері в готель були замкнені. Тільки цього ще бракувало! Дементьєв натискував кнопку дзвоника, стукав у двері ногою — ніхто не виходив. У Дементьєва похолоділо серце… Помилка! Сталася страшна помилка — він не мав права залишати чемодана. Не мав… Ніхто, і насамперед він сам, не пробачить цієї помилки. Якщо чемодана він не одержить, тоді… тільки куля, що призначалася Брандту, справедливо відплатить за помилку.
У дверях клацнув ключ, і вони відчинилися.
— О, капітане! Як добре, що ви прийшли! Я просто не знав, що робити з вашим чемоданом. Просив ваших колег, щоб вони його взяли, — ніхто не бере. А нам наказано готель запечатати.
Дементьєв слухав портьє і тихо сміявся:
— Дякую, дорогий… Дуже дякую!..
Хазяйка квартири зустріла Дементьєва якось дивно: не поздоровкалась, дивилася на нього з презирливою посмішкою. Її дочка прочинила трохи двері з своєї кімнати, але, побачивши Дементьєва, гучно грюкнула ними. Тільки увійшовши в свою кімнату, Дементьєв почав догадуватись, що сталося в квартирі. Стіни кабінету були голі, а на підлозі валялися рами од картин.
— А де картини? — суворо запитав Дементьєв у хазяйки, що стояла на дверях.
— Де? — хазяйка неприродно засміялась. — Це я у вас повинна спитати.
— Нічого не розумію… — щиро промовив Дементьєв, вичікувально дивлячись на хазяйку.
— Вночі з'явився ваш товариш по службі і пограбував квартиру.
— О котрій годині це сталося?
— Близько дванадцятої…
— Який він на вигляд? Смію вас запевнити, мадам, що це страшенне непорозуміння.
— Це був офіцер у шкіряному пальті, високий, з мертвими очима.
«Брандт», — одразу догадався Дементьєв, але й далі вдавав дуже здивованого:
— У шкіряному пальті?
— Так.
— Яке в нього звання?
— У нього не було відзнак.
— У нас таких немає.
— Дивно, а він вас прекрасно знає і дуже шкодував, коли довідався, що вас немає. Він навіть не повірив мені і якось по-дурному шукав вас за шафою і під ліжком.
— Ви, мадам, стали жертвою авантюриста, — переконливо промовив Дементьєв.
— Дивно, а він називав цим самим словом вас…
— Мене не цікавить, що він говорив. Але я не заспокоюсь, поки не знайду його! Пробачте, мадам, але немає нічого огиднішого за мародерів. А що він ніби знає мене, то погодьтеся, що взнати моє прізвище не дуже важко.