Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 114

— Ну, давай, Гудков, — добродушно квапив голова.

— Не було цього! Борков бреше! — вигукнув Окайомов, підкоряючись першому поштовху думки: треба все заперечувати.

Обличчя Колі Боркова почервоніло, він скочив:

— Тут усі знають, що Борков ніколи не бреше.

— А якщо й було таке, Гудков, то чого відкараскуватися? — миролюбно докоряв головуючий. — Було, але більше не буде. Так і скажи.

Окайомов оглянув кімнату порожніми очима. Він знав, що йому робити, коли в Лондоні його притиснула до стіни англійська контррозвідка. У Кракові він зумів виплутатися із становища, яке здавалося безнадійним. А ось як тут повестися, він не знав, йшлося про три літри бензину, а він нічого не розумів, наче говорили на невідомій йому мові.

— Ти, Гудков, не бійся. Скажи чесно, — підтримав Окайомова голова зборів: — так, мовляв, і так — було, але тепер ти зрозумів, як треба працювати…

— Я тепер зрозумів… як треба працювати, — механічно повторив Окайомов і додав ще слова, які несподівано спливли з давніх часів: — Я визнаю свою помилку…

— Значить, Борков не бреше?.. — переможно крикнув Коля.

— Так, було… — Окайомов сів.

— Не можна ж так, товаришу Гудков! — знову вигукнув Коля Борков. — Ти наче з місяця впав…

Усі засміялися і, може, саме цей сміх і врятував Окайомова — люди вволю посміялися над «чоловіком, що впав з місяця», і більше про нього вже не хотіли думати.

— Як там, на місяці, бензин дурно дають? — підштовхнув Окайомова ліктем старий тесля.

— Дурно. — Окайомов посміхнувся.

У цей час уже виступала дівчина-прибиральниця. Поглядаючи смішливими очима на теслю, вона робила вигляд, що щиро дивується, звідки це стільки гвіздків береться у смітті, коли вона підмітає сцену? «За тиждень цілий кілограм намітаю!..»

Нарада закінчилася о четвертій годині. Коло виходу з театру Окайомов зіткнувся з Колега Борковим, який пропустив його повз себе, проводжаючи пильним косим поглядом. Окайомов зіщулився од цього погляду; йому здавалося, що Коля дивиться кудись убік, а бачить його — Окайомова.

Накрапав дощ. Окайомов перебіг через вулицю і ввійшов у кафе.

Йому треба було чекати майже дві години. У кафе було безлюдно, але він зайняв найдальший столик, за мармуровою колоною. Там його і офіціантка побачила не одразу.

Трохи заспокоївшись після наради, Окайомов прийшов до висновку, що він вчасно визнав свою помилку перед зборами.

За десять хвилин шоста Окайомов вийшов з кафе.

За п'ять хвилин він був на перехресті, поблизу інституту Вольського. Рівно о шостій він був од нього за п'ятдесят кроків. У три хвилини на сьому він порівнявся з дверима інституту, і саме в цей час на тротуар ринув потік працівників інституту.

Окайомов опинився в центрі цього натовпу і пішов з ним тротуаром.

Він ішов з виглядом людини, що глибоко замислилася над своїми справами, яку ніщо на світі не цікавить. А насправді він напружено прислухався до розмов навколо себе. І ось що він почув: