Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 101
Василий Иванович Ардаматскнй
Не помічена полковником обмовка з прізвищем сказала Потапову все — Астангов теж увесь час думав про загиблого.
— Я майже переконаний, — помовчавши, вже спокійно говорив Астангов, — що він уже в місті. Постовий, який чергував тут на шосе, доповідає, що вночі пройшла тільки одна машина — грузовик з автобази «Сільгосппостачання». От що: беріть мою машину — і блискавкою в місто. Найдіть цей грузовик. О чотирнадцятій ноль-ноль доповісте результат. Я поки що залишуся тут…
«Победа» мчала в місто на граничній швидкості. Але якби вона навіть відірвалась од землі і полетіла, Потапов не помітив би цього.
… Автобаза «Сільгосппостачання». Диспетчер спить на вузенькій лавці, поклавши руку на телефон. Спросоння він довго не може зрозуміти, що від нього вимагають.
— Ваші машини сьогодні вночі працювали? — підвищивши голос, наче розмовляючи з глухим, втретє запитує в нього Потапов.
— Он що! — зрозумів, нарешті, диспетчер. — Тільки Кисляков був у рейсі. У Савелово їздив. Он його машина — коло паркану. Він її ремонтує.
Потапов підійшов до грузовика. Шофер сидів на підніжці і сумно дивився на розібраний карбюратор, що лежав перед ним на газеті.
— Що з карбюратором, товаришу Кисляков? — вдавано весело спитав Потапов, вдивляючись у землисте після безсонної ночі обличчя шофера.
— Що, що!.. — з досадою промовив шофер, навіть не глянувши на того, хто питав. — Замість пального дають дьоготь, а потім питають.
— Ви їздили в Савелово?
— Авжеж, не в любимчиках ходжу — як у Савелово, так мене женуть.
— Ви їхали вночі через Чорний бір?
Аж тепер, нарешті, шофер підвів очі на Потапова.
— Їхав. А що?
— От що, товаришу Кисляков: я — з держбезпеки.
— Розумію. Ваші в мене на шосе щось шукали. Тільки…
— Стривайте, товаришу Кисляков… — Потапов сів поруч з ним на підніжок. — Ми ловимо небезпечного злочинця, ворога нашої Батьківщини. 1 ми гадаємо, що він сьогодні вночі в районі Чорного бору скористався попутною машиною.
Шофер широко відкрив очі:
— Та що ви, їй-богу! Я ж віз вашого, — не дуже впевнено сказав він.
— Як нашого? Кого?
— А що він мені — документ чи що показував? Наказав везти, я й віз.
— Так, так… — квапився Потапов. — Розкажіть, який на вигляд цей чоловік.
Шофер почав розповідати. Око в нього виявилося пильне, і з кожною фразою перед Потаповим усе ясніше поставав образ Окайомова.
— На цього схожий? — Потапов показав шоферові фотографію.
— Він! Точна копія!
— Куди ви його відвезли?
— На Східний вокзал. Підвіз прямо до під'їзду.
— Він пішов у приміщення вокзалу?
— Ще при мені покликав носія і дав йому гроші на квиток.
— Куди?
— Не чув. Я вже розвертався.
— Що в нього було з собою?
— Згорток. Видно, важкий і цінний, бо жодного разу з рук не випустив.
— Дякую, товаришу Кисляков.
Розшукати на Східному вокзалі носія, який купував Окайомову квитка, було не дуже важко. І ось Потапов уже знав, що квиток куплено в купірований вагон до міста Борська і що клієнт подякував носієві не щедро, а в руках у клієнта був той самий згорток, і ніс він його сам.
— В управління, швидше! — крикнув Потапов, сідаючи в машину.
Шофер, який вже давно звик до таких наказів, глянув на площу і, всупереч усім правилам, перетнув її по прямій. Регулювальник уже підніс до рота свисток, але побачив номер машини і швидко перекрив в'їзд на площу.