Читать «Бронзовий птах» онлайн - страница 10

Анатолий Наумович Рыбаков

Зацікавлені словами Жердяя, діти щільніше оточили вогнище.

— Це що за гатка така? — спитала Зіна.

— Гатка? Це дорога лісова.

— Гатка — дорога з хмизу, а інколи й з колод. Споруджується звичайно на болоті, — пояснив Славик.

— Правильно, — підтвердив Жердяй, — з хмизу. І на болоті споруджена. Тільки давно. Ніхто нею і не користується.

Генка нетерпляче запитав:

— Що ж ти хочеш розповісти про цю саму гатку?

— Про Голигінську? А те, що коли попали ваші хлопці на Голигінську гатку, то можуть і не повернутись.

— Утопляться? — спитала Зіна Круглова. Жердяй похитав головою:

— Утопитись не втопляться, а побачать старого графа і помруть.

— Знову ти вигадки розповідаєш, — посміхнувся Генка. — Не набридло тобі вигадувати?

— Не вигадую я, — серйозно відповів Жердяй, — все це чистісінька правда. Старі люди розповідають. Там граф з сином закопані. Прямо під гаткою. Цариця приїжджала сюди давно, ще до Наполеона. От цариця приїхала і скарала на смерть графа з сином. А поховати не дозволила. Звеліла прямо в грязюку закопати, під гаткою, щоб усі по них їздили. Так вони там закопані й лежать.

— А хлопці наші до чого тут? — спитав Мишко.

— От послухай… Значить, старий граф з сином там закопані. Тільки не поховані вони як треба, от і мучаться їхні душі. Ніяк не попадуть ні в рай, ні в пекло.

— Ох і сміхота! — закричав Генка. — Бабські казки!

Коровін невдоволено кинув:

— Дай послухати, що людина говорить!

— Мучаться, значить, їхні душеньки, — суворо і журно продовжував Жердяй, — так і стогнуть під гаткою, так і стогнуть. Я сам туди ходив, слухав. Старий граф так глухо стогне; постогне та й перестане, постогне та й перестане. А молодий — голосно, ніби плаче, їй-богу!..

— Страшно! — прошепотіли сестри Некрасови і з острахом поглянули на ліс, але їм стало ще страшніше, і вони присунулися ближче до вогнища.

Жердяй глухим, монотонним голосом, наслідуючи старих людей, продовжував:

— А посеред глупої ночі старий граф виходить на гатку. Старий, борода по коліна, білий весь, сивий. Виходить і чекає. Побачить подорожнього і говорить йому: «Піди до цариці і скажи, нехай змилується, поховає нас за християнським звичаєм. Зроби ласку, сходи!» Так ото просить слізно та жалібно. А потім вклоняється. А замість шапки знімає голову. Тримає її в руці і кланяється… Стоїть без голови і кланяється. Тут тобі хоч хто перелякається, з місця не зрушить від страху. А старий граф кланяється, голову в руках тримає і йде на тебе. А для подорожнього головне що? Головне па місці вистояти. Коли вистоїш, так він підійде до тебе впритул і згине. А якщо побіжиш, так тут же й впадеш замертво. Впадеш замертво, а граф тебе під гатку і потягне.

— І багатьох він потяг? — посміхнувся Мишко.

— Раніше багато тягав. А тепер туди й не ходить ніхто. Із Москви приїздили. Копали цю саму гатку. Та хіба ж їх знайдеш! Як міліція поїхала, так вони знову залягли.

— А за віщо їх покарали? — спитав хтось.

— А хто ж його знає! Хто каже за зраду, хто каже — скарб золотий царський заховали.

— Ну звичайно, — іронічно зауважив Генка, — скарб — це вже обов'язково. Без скарбу не обійтись.