Читать «Ге, людина з Моого» онлайн - страница 2

— А оповідати все про себе при зустрічах з людьми він має право?

— Так, за певних обставин має, дівчино.

— Коли йде дощ і хтось вірить його словам, то певно, що так.

Як бачите, Геленка не брала мене серйозно, по суті, вона глузувала з мене. Я не хотів псувати їй розваги й тому тільки промовив: «Глембуядо лемпентен», що мало означати вельми дотепну відповідь, певна річ, мовою мооган.

Ладіслав присів навпочіпки під деревом і з надією дивився на мене.

— Так воно чи опак, — сказав добряга-маляр, — але коли я подумаю, що довкола аж кишать невидимки, що вони сидять зі мною за одним столом і слухають кожне моє слово, що я не сам, навіть коли малюю, мене всипає морозом.

— Це ж сон рябої кобили, — заспокоїла його дівчина.

— Будь ласка, — мовив я, але таким тоном, аби кожен зрозумів, що я поступаюся лише з чемності.

Геленка попросила, щоб ми вже облишили про це.

— Будь ласка, — повторив я.

Потім довго панувала мовчанка.

Ладіславові впали на голову дві важкі краплі.

— Злива, — зазначив він і, затуливши обома руками чолопок голови, не зміг прикрити рота, коли почав позіхати. Хотів би я знати, недотепо, про що ми тепер говоритимемо, — наскіпався він зненацька на Гелену. — Ти завше все псуєш.

Довелося зробити йому зауваження, щоб він нікому не докоряв, а тим паче дамі.

— Геленка неодмінно нам щось запропонує, — мовив я й посміхнувся Геленці точнісінько так, як недавно вона мені.

Вона випросталася й закинула косу за плечі.

— Говоріть про що хочете.

— Порадь нам, будь така ласкава.

— Ну, скажімо… як почуваються дерева в дощ.

— Охо-хо, — зітхнув Ладіслав.

2

ЯК ПОЧУВАЮТЬСЯ ДЕРЕВА В ДОЩ

— Між іншим, мене це дуже цікавить, — мовив маляр, — як почуваються дерева в дощ. Геленко, ти дерево, й на тебе йде дощ. Кажи.

Геленка зашарілася, прикусила зубами кінчик коси, потому тихо запитала:

— А чи давно вже я тут стою?

— Якщо ти ось цей каштан, то добрих сто п'ятдесят літ, — відказав маляр.

— То я вже досхочу напилася дощів, мигичок і злив. Коли сунуть хмари, я стежу за небом. Доглядати стільки гілок, галузочок і листячка, навесні цвіту, а потім каштанів не так легко. Щоб не вдарив грім, щоб не вперіщив град, щоб не налетіла буря. Люди можуть сховатися під дерево, а дерево не має куди сховатись. Людям часто байдужки, яка погода, а дерево терпить від усього. І коли збираються хмари, дерево ніколи не відає, що на нього чекає. Потім починає накрапати, і якщо це тільки дощ — на один клопіт менше, красненько дякую тобі, небо, дощ дуже солоденький, тільки аби був рясніший, і більше нічого мені не треба.

Нам почало капати за шию з листя каштана, й від цього нам зовсім не було «солоденько», але на догоду Геленці ми раділи, що йде дощ, що йде тільки дощ, а не град. Ми з малярем похвалили її за фантазію і проречистість. Надто маляр виявляв своє вдоволення, що теперішні діти не ростуть затурканими. Коли б ми, мовляв, знали його, маляра, хлоп'ям, то він не озвався б і словом.