Читать «Помилка Олексія Алексєєва» онлайн - страница 7

Нарешті мені знадобився будильник! Я поставив його на пів на п’яту і, коли він на світанку заторохтів, схопив його і хотів було сховати під подушку, та знадвору пролунав голосок Тетяни:

— Дядьку, дядечку, скоріше! Ну ж бо, дядечку!

Я наспіх одягся і вийшов. Ледь рожева смужка на сході лише підкреслювала синяву ще нічного неба. Прохолодний вітрець повівав з моря, несучи в собі пряний і гострий дух прілих водоростей, що смугою тяглися вздовж берега. Тетяна стояла поруч зі мною в капцях на босу ногу, накинувши на плечі ватяну ковдрочку, під якою спала.

— Нащо ж було мене так підганяти? — запитав я. — Чи не зарано?

— А хіба ж я знаю? — відказала Тетяна. — Ходімо до моря, там видніше.

Тихими, сонними вулицями ми пройшли до моря. В жодному з вікон не світилося, тільки високий маяк, що стояв посеред вулиці, все ще блимав. Біля молу було порожньо. Осторонь, біля кладок, що простяглися далеко в море, кілька рибалок збиралися відчалити на вранішні лови.

— Ну, скоро? — спитав я Тетяну.

— Угу! — мугикнула вона. — Зачекайте трішки.

Я присів на пісок і замилувався сходом сонця. Як добре зробила Тетяна, розбудивши мене! Навіть якщо її чудо й вигадка…

— Ось воно! Ось! — закричала Тетяна і застрибала довкола мене. — Ось, ну що я вам казала?! Ось воно!

А “воно” було справді дивовижне.

Спершу я нічого не зрозумів. Просто промайнула вдалині над морем якась світла смуга і зникла. Ось вона з’явилася знову і тепер лишилась, а за нею виникали такі ж світло-жовті смуги. Ще й ще… Потім небо, здавалось, здригнулося, і раптом над моєю головою розкинулось море. Але це було зовсім інше море, не схоже на спокійну гладінь перед нами. Хвилі здавались неймовірно великими, наче хтось підняв мене дуже й дуже високо над розбурханим морем і поставив перед моїми очима велетенське збільшувальне скло. Просто в зеніті хвилі були величезні, але в глибині, під ними, виднівся жовтий пісок, по якому швидко ковзнула якась риба. А хвилі все мчали і мчали; промайнула чайка, яка присіла на воді, вона здалася мені більшою за океанський пароплав, і все видиво безшумно промчало на схід, до сяючого сонця, диск якого з’явився над обрієм.

Тетяна приволокла оберемок сухих водоростей, і ми всілися на них. Я не міг отямитись від здивування. Човен з рибалками вже відчалив, люди спокійно веслували, пливучи вдалину до кам’янистої коси, що облямовувала бухту. Мабуть, вони звикли до цього видовиська, не помічали його.

Тетяна нишком зиркала на мене, і я розумів — їй було прикро, що вона “продешевила”. Розповідати все одразу вона не мала звички. І, ясна річ, не чекала, що невинне й нікому не потрібне явище, придатне хіба для того, щоб помилуватися ним, раптом так схвилює і так зацікавить дорослу людину.

— Це часто буває? — запитав я.

— Ні, — здвигнула плечима Тетяна, — тільки раз на день.

— Щодня?.. І лише вранці?

— Як світає, — підтвердила Тетяна.

— А що твій батько казав, ти показувала йому?

— А йому байдуже.

— Байдуже?

— йому цього не треба. У нього бісова робота, — Тетяна не без іронії глянула на мене. — А яка у вас робота?