Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 35

Тут починається прикордонна зона. Зелені яри, зарослі густими чагарниками. Луки, вкриті папороттю і соковитою запашною травою. Потоки і дзюркотливі струмки. Глухі і темні соснові ліси, яким, здається, немає кінця-краю. Де-не-де літні загони для кооперативної худоби. Дзвін мідних дзвіночків, тихий і співучий, — давній, як легенда про родопського Орфея. Хто знає, можливо, Орфей блукав саме в цих місцях. Маленька електростанція в дощаному сараї. Самотня магістральна лінія електропередачі.

А далі на південь підносяться порослі лісом вершини, де пролягають лише козячі стежки. Навколо тиша, яку порушують улітку тільки нічні птахи і сарни, а взимку — вовче виття. Прикордонна смуга, мов чорна стрічка, звивається по гірських хребтах, спускається в моторошні урвища, знову піднімається по кручах і зникає в безмовній блакитній далині.

У цьому досить далекому від міст і асфальтованих шосе гірському світі розкидані на осонні маленькі камінні і дерев'яні селища. Камінні там, де є вдосталь м'якого плитняку, а дерев'яні — де навколо зеленою стіною стоять лісові нетрі. Ці кілька селищ разом з Триградом і становлять мій мальовничий ветеринарний район. М'які чорні дороги і звивисті стежки ведуть від села до села. Приємно блукати по них, особливо коли немає туману й дощу.

У туристських черевиках, з ветеринарною сумкою через плече і з палицею в руці я йшов м'якою стежкою. У кооперативних господарствах худоби було багато, але людей не вистачало: рудники і заводи Рудозема та Мадана притягали молодь, як магніт. Юнаки й дівчата обживались на нових місцях, а потім до них переїздили й старі. В деяких селах на дверях багатьох будинків висіли замки, а подвір'я спустіли. Так було і в селі Видла.