Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 137

— З шифрограми дізнались про місце зустрічі? — спитав Абакум.

— Шифрограму ще не розібрали, — відповів полковник. — Заслуга твоя.

— Помиляєтесь, — заперечив Абакум. — У цій справі моя участь зовсім незначна. Велика заслуга належить моєму помічникові, його треба поздоровляти, а не мене!

Полковник хотів сказати ще щось, але Абакум простукав «кінець» і зняв навушники.

Потім подивився на годинник. Була вже дев'ята година вечора. Він згадав, що з учорашнього дня і крихти не мав у роті, і всміхнувся. Ця усмішка утворила навколо його рота дві гірких складки. Почуття самотності і невиразної безпричинної туги знов піднімалось у його душі.

Захов надів пальто і вийшов з дому. В ту ж мить двері лікаревої квартири легенько грюкнули. По жовтій стежці, яку проклало по кам'яних плитах світло з вікон, до нього бігла Віолета в накинутому на плечі плащі. Дівчина зупинилась так близько, що він відчув її дихання у себе на обличчі, і сердечно, наче давньому близькому другові, подала йому руку.

— Пам'ятаєте нашу вчорашню розмову? — спитала вона.

Абакум кивнув головою.

— Знаєте, — вона підійшла ще ближче, — я сьогодні повернула йому медальйон назад. І написала, щоб він більше не думав про свою наречену. Між нами все покінчено. Що ви скажете на це?

— Я дуже радий! — всміхнувся Абакум. — Це чудово.

Вона трохи помовчала.

— Ходімо до нас у гості, — попросила дівчина. — Дідусь буде дуже щасливий, якщо ви зайдете. А потім, коли він ляже, я знову пограю вам, як учора ввечері. — Вона заглянула йому в очі. — Хочете?

— Дякую, — сказав Абакум. Він підняв комір пальта і кашлянув. — Велике вам спасибі. Але сьогодні ввечері я зайнятий — вечерятиму з своєю колишньою дружиною…

— Вашою колишньою дружиною? — прошепотіла Віолета.

За занавісками вікон майнув довгастий силует — тітка Йордана поралася у вітальні. «Готує святкову вечерю», — подумав Абакум.

— Із двома дітьми, — додав він. — Раз на місяць я вечеряю з своєю колишньою дружиною і двома дітьми.

Віолета закуталась у плащ і опустила голову.

— Бажаю вам приємно провести час, — промовила вона.

Повернулась і швидко пішла назад, нервово постукуючи каблучками по жовтій стежці. Абакум вийшов на вулицю.

Було безлюдно і тихо. Ішов дощ, і далекий ліхтар на перехресті був схожий на величезне сльозаве око, вкрите золотистим туманом.

А я? Можливо, хтось помітив, що я не згадував про себе у цій третій частині розповіді? Дякую тій добрій душі, яка помітила це. Так склалися обставини, що я був дуже зайнятий в цей час: допомагав дідусеві Реджепу та іншим хорошим людям Відли готувати до зими кооперативне стадо. Фатме теж робила все, що їй було під силу. Але робота не дуже спорилась, бо худоби було багато, а працівників — мало. Крім того, Фатме частенько сміялась просто так, без причини, і намисто весело дзвеніло у неї на грудях — а це, звичайно, заважало роботі.

Узимку приїхав Абакум. Він прожив у мене днів десять. Ішов сніг. Замети засипали дорогу на луках. Я, як завжди, пік картоплю на приску вогнища, а Абакум курив люльку, мовчав і задумливо дивився на дим, що піднімався з ялинових полін. Інколи мені все-таки щастило вирвати в нього кілька слів. І хоч їх було мало, я все ж читав за ними те, про що він умовчував.