Читать «Сивий Капітан» онлайн - страница 53

— Добре, — відповів Олесь, ніяково посміхаючись. Йому було соромно, що все так сталося.

— Ну, то й гаразд, що добре, — вів тим часом Валенто Клаудо. — Все ж таки, бери ось, випий оце. — Він простягнув юнакові склянку з якоюсь жовтуватою рідиною. — Воно мусить тебе підбадьорити, зміцнити…

Олесь повільно пив ароматну й солодкувату рідину і дивився на руки Валенто. Які вони міцні й великі, справжні руки робітника — і в той же час спритні й лагідні. Ось Валенто взяв його зап’ястя, трохи притиснув, шукаючи пульс, — і зробив це так м’яко, так обережно і вміло, наче був досвідченою медичною сестрою!

— Випив? Ну, я бачу, все стає на своє місце, та й пульс у тебе вже рівний, — ще раз поплескав він юнака по плечу. — Можеш сідати і навіть вставати. Досить вилежуватися! У нас тут, знаєш, усі чимсь зайняті, всі мають своє діло. Один ти нероба, тільки й того, що лежиш, наче безнадійно хворий. А насправді ти в повному порядку, лише вдаєш хворого, ач, який хитрий! Але я тебе наскрізь бачу, не будь я Валенто Клаудо! Сідай!

Олесь сів на ліжку. Справді, він тепер відчував себе набагато краще.

— А тепер вставай, вставай негайно! — навмисно суворо наказав Валенто, роблячи вже знайомий юнакові грізний вираз обличчя. Олесь ледве не пирснув зо сміху — такий кумедний був той вираз! Тим часом Валенто Клаудо підійшов до вікна. — Еге, та ми вже під’їжджаємо, — мовив він, наче юнак знав, про що йде мова.

— Куди під’їжджаємо, Валенто?

Олесь і собі подивився у вікно. За прозорим грубим склом він побачив дикий пустельний пейзаж. Вони їхали широким степом, порослим рідкою пожовклою травою. Де-не-де підносилися руді скелі — і так безлюдно було навколо, що здавалося, ніби ніколи тут і не ступала людська нога. Ані будинку, ані дерева — самий голий степ і скелі… А «Люцифер» помітно уповільнював швидкість.

Валенто повернувся до Олеся. Тепер його обличчя стало серйозним, навіть сумним. Та й голос бринів незвично, коли він заговорив:

— Це місце, хлопче, не має назви. Воно не позначене на карті. Але настане час — і тут, у цьому скелястому степу, височітиме величний пам’ятник. Бо це місце шанує кожен чесний іберієць, як священну згадку про прекрасних людей, що любили народ більше за власне життя…

Він замовк. Олесь нічого не розумів і тільки запитливо поглядав на Клаудо.

— Зажди трохи, Олесю, — сказав Валенто. — Я спитаю Капітана. Якщо він дозволить, я візьму тебе з собою. Зажди тут! — і вийшов з каюти.

"Люцифер" спинився. Він стояв серед голого степу, в місці, яке нічим не відрізнялося від інших, повз які він щойно проїжджав. Що ж це таке? Що мав на увазі Клаудо, коли говорив таким піднесеним голосом про це зовні нічим не примітне місце?..

Пролунав уже знайомий юнакові мелодійний дзвінок, який, мабуть, був сигналом про зупинку і вихід з «Люцифера». Двері каюти розчинились, і в них показалася міцна, кремезна постать Валенто.

— Ходімо, Олесю, — сказав він. — Капітан дозволив мені взяти тебе з собою.