Читать «Сивий Капітан» онлайн - страница 29

«Як же ця машина взагалі може їхати? Та ще й так, що не відчувається найменшого поштовху? Дивно, дивно…» — думав вражений Олесь.

Як-то чотири колеса, що на них стояла машина, витримували на собі всю її вагу, та ще й, очевидно, досить велику, і гумові шини на них зовсім не прогиналися?.. І чому знизу, звідкись з-під корпусу машини, весь час долинає рівний шиплячий звук, такий рівний і монотонний, що Олесь спочатку і взагалі його не помічав, а розчув тільки тепер, відрізнивши той шум від одноманітного шелестіння листя?..

Сіро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської монолітної брили невідомого відшліфованого металу, машина, здавалося, була не тільки страшенно важкою, а ще й украй неповороткою. А насправді вона рухалася так швидко, що її не наздогнав би, на думку Олеся, жоден звичайний автомобіль! Він добре пам’ятав, як пролинали за вікном стовпи й дерева…

Із-за передньої частини машини вийшло двоє людей у таких самих темно-синіх комбінезонах, як на Валенто Клаудо. Не звертаючи ніякої уваги на юнака, вони підійшли до одного з коліс і схилилися біля нього. З їх рухів Олесь зрозумів, що вони щось перевіряють. Ось один з них коротко гукнув:

— Давай!

І одразу потому здивований Олесь побачив, як велике, сховане під металевим щитом колесо почало, мов само по собі, швидко крутитися, залишаючись на місці, легко й безшумно, як дзига. Та як же це так? Коли б ті двоє ще підняли корпус машини домкратом, тоді звільнене колесо могло б крутитись. Але ніхто не піднімав корпусу, Олесь бачив на власні очі.

Знову пролунав дзвінок, але вже не так мелодійно, як першого разу, а уривчасто, навіть тривожно. Мов по команді, люди в синіх комбінезонах, що перевіряли колесо, скочили і побігли до дверей. Олесь усе ще сидів, нічого не розуміючи, як з дверей висунулася голова Клаудо, який сердито гукнув:

— Ти що ж, не чуєш сигналу? Негайно до машини!

Олесь схопився й побіг до сходів. Валенто Клаудо простягнув йому міцну тверду руку згори. Олесь піднявся по драбинці — і йому здалося, що не тільки рука Клаудо тягне його до дверей, а й самі східці наче підштовхують його вгору, підіймаються разом з ним. Щойно юнак опинився поряд з Клаудо, як двері за ним самі плавно засунулись. Олесь устиг ще подивитися назад: там, де щойно були двері, тепер матово одсвічувала гладенька, наче полірована, суцільна стіна.

Пролунав ще дзвінок — цього разу короткий, ніби обірваний. І водночас, мов у відповідь, на скло вікон насунулися глухі щитки. Стало темно. Проте ні: тієї ж хвилини яскраво засяяли довгасті плафони на стелі. Олесь тривожно озирнувся.

Він лишився сам. Валенто Клаудо, який тільки-но стояв поруч, зник. Та й усі інші люди з команди машини, мабуть, розійшлися по своїх місцях. Що йому тепер робити? Іти до своєї каюти? Але чи він розпізнає, які саме двері ведуть до неї?

Підлога під юнаком м’яко здригнулась. Проте чи поїхав автомобіль, чи то просто запрацювали його потужні двигуни, Олесь не знав. І найнеприємнішим було те, що він так само не знав, що йому робити…