Читать «Секретний фарватер» онлайн - страница 5

Донченко?.. А, той ледаченький! Тричі підряд довелося “провалити” його, поки, розсердившись, майбутній уславлений підводник не взяв себе за барки, не посадив за підручники і не склав екзамен справді блискуче. У 1942 році прославився поєдинком з німецьким підводним асом у Варангер-фіорді. Вступив з німцем у бій і потопив його.

І Донченко, і Ришков висунулися під час війни, пішли вперед, і дуже швидко. Тільки Шубін, бідолаха… А був же природжений військовий моряк! Світла голова і відважне серце!..

Як живий, постав він із сторінок записної книжки, випроставшись перед своїм професором, розправивши широкі плечі. Невисокий. Дебелий. У хвацько набакиреному картузі з тупим нахімовським козирком. Мружачи й так вузькі, дуже веселі очі, ледь усміхаючись великим, твердих обрисів ротом.

От якби зараз обізвався дзвінок біля дверей і Шубін з’явився на порозі! Він би ввійшов, розмашисто ступаючи, тримаючи картуза, як належить, на згині лівої руки, — був службист, чудовий знавець статуту. “Бажаю здоров’я, Миколо Дмитровичу! — сказав би він, стримуючи з чемності рокіт свого гучного, “командирського” голосу. — Дозвольте привітати з поверненням у наш рідний Ленінград, який витримав облогу!..”

І раптом — дзвінок біля дверей!

Не вірячи собі, Грибов кинувся відчиняти. На порозі стояв курсант з медаллю.

5

Він молодцювато козирнув, не згинаючи долоні і високо піднявши лікоть. Потім пішла серія звертань, як і належить за військово-морським етикетом:

— Дозвольте ввійти… Дозвольте відрекомендуватися…

Та, переступаючи поріг, курсант спіткнувся і прізвище своє вимовив нерозбірливо. Грибов здогадався, що гість дуже хвилюється.

— Пробачте, — сказав професор, люб’язно проводжаючи його до вішалки. — Не розчув ваше прізвище.

— Ластиков, — повторив курсант. — Ластиков Олександр, товаришу капітан першого рангу.

— Ага! — пробубонів Грибов, як і раніше нічого не розуміючи.

Він пропустив гостя поперед себе, посадив у крісло. Потім, готуючись слухати, почав виймати з кишень і методично розкладати на столі люльку, запальничку, автоматичну ручку, блокнот. Так робив завжди на екзаменах — давав час курсантові заспокоїтись, звикнути до нової обстановки, зібратися з думками.

— Пробачте, що я вас потурбував, — невпевнено почав гість. — Але, прослухавши вашу лекцію…

— Невже не сподобалась? — пожартував Грибов.

— Що ви! Дуже сподобалась!.. Особливо, коли згадали про гвардії капітан-лейтенанта…

— Шубіна?

— Так. Він мій командир!

Курсант сказав це, ледь підвівши голову.

З новою, загостреною цікавістю Грибов подивився на свого гостя. Перед ним сидів юнак, неквапливий, мало не флегматичний. Навіть тепер, коли він хвилювався, обличчя його з крупними, ще не зовсім сформованими рисами лишалось зосередженим і трохи смутним.

Грибов перевів погляд з обличчя на руки. Гість напружено стискав їх, сам того не помічаючи. Були вони шкарубкі, червоні, немов обпечені.