Читать «Заповіт мисливця» онлайн - страница 2

— Якби не ви, поїзд відійшов би в мене з-під самісінького носа. Ще раз дякую за…

— Нема за що, — відповів один із присутніх — кремезний, середнього віку чоловік, з величезним носом, який різко виділявся на його повному обличчі. — Головне, що ви не запізнились. А далеко їдете? — додав він згодом.

— Зрозуміло, в Сибір, — пролунала дещо ухильна відповідь.

— У Сибір? Е-е, батеньку, не дуже зрозуміло. Не думайте, що я надто цікавий, але сказати «Сибір» — це все одно, що сказати «море». Зелене море! Море — безмежне, і такий же безмежний наш Сибір.

— Ви сибіряк? — жваво спитав юнак.

— Еге ж. Народився і весь час живу там. Сибіряк з Іркутська. Коли їдете до нас, то я до ваших послуг.

— Дякую, але я їду далі, аж в Амурський край.

— Воля ваша. Їдьте собі. Певне, що не на екскурсію, а в службове відрядження, — зауважив сибіряк.

Я посміхнувся — адже я також їхав у Амурську область, і, якщо хочете, — саме на екскурсію.

Сибіряк помітив посмішку й здивовано глянув на мене, ніби запитуючи, що викликало мою веселість.

— Трапляються одначе люди, котрі їдуть на екскурсію з Ленінграда аж до самого Амуру, — зауважив я.

— Хотів би побачити такого дивака, — засміявся кучерявий хлопець.

— Можу вас познайомити з ним, — відповів я, — це я, власною персоною.

В купе запала тиша, і погляди трьох пасажирів вп'ялися в мене.

— Жартуєте? — запитав сибіряк.

— І гадки не маю. Я їду в Амурську область до станції Сковородіно, а звідти ще п'ятсот кілометрів на північ. У далеку екскурсію, точніше — у відпустку.

— Гляньте-но, в які краї їздять тепер відпускники! — засміявся третій пасажир, котрий досі мовчав.

— До Сковородіно і далі ще п'ятсот кілометрів на північ? — перепитав юнак.

— Еге ж, а оскільки далі ще немає залізниці, то із Сковородіно я поїду по новій трасі будь-якою попутною машиною, а може, й автобусом аж до самого Алдана. А ви часом їдете не в ті краї?

В моєму запитанні не було нічого надзвичайного, і тому мене здивувало; що юнак затнувся й лише після деякого вагання відповів:

— Дивно, але я справді їду в Алдан.

— Отже, нам з вами по дорозі, — сказав я.

Всі присутні відрекомендувались один одному. Я дізнався, що юнака звуть Олег Андрійович Феклістов і що він науковий співробітник Ленінградського геологічного інституту. Сибіряка звали Іван Іванович Рогаткін, він повертався до Іркутська з конференції хутровиків у Москві. Четвертий наш супутник був крайовий агроном Борис Степанович Холкін із Красноярська.

Щодо мене, то я їхав до Алдана на запрошення одного сибірського мисливця, з яким познайомився майже рік тому, коли вперше подорожував у Сибір.

Кілька років я працював у Ленінграді в одному великому тресті лісової промисловості і тоді, тобто тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, за викликом Омського вищого училища спеціалістів лісового господарства їхав на конференцію, яка мала вирішити актуальні питання дальшого розвитку лісової промисловості.

Під час тієї подорожі бувалий сибірський мисливець розповідав мені про такі захоплюючі пригоди, що я не втримався й прийняв його запрошення відвідати під час відпустки один глухий закуток пралісу. Поїхати туди хотіли, ще й інші два пасажири. Про все було домовлено, але через непередбачені обставини в останню хвилину ті двоє не змогли вирушити. І от я вирушив сам.