Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 61

Чоловік, що супроводжував фіру, чвалав важко, як і коняка, і були вони обоє зовсім уже похилого віку.

Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив офіцера, проте не зупинився, навпаки – підігнав коняку.

Майор підвів руку й наказав:

– Спиніться на хвилю.

Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, наче і цей військовий з автоматом у руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніби його зовсім не обходить усе на світі і плуганитвся він за конем лише тому, що нема іншого виходу.

Одягнутий старий був у темну сорочку, пошарпане солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені, розбиті черевики на босу ногу.

Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.

– Що робите, діду? – запитав.

Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.

– Хіба не бачиш, сіно вожу.

Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні фіри.

– Звідки?

Старий вказав головою на шосе – за ним тягнулися луки з рідкими стіжками. Запитав нараз:

– Курити не знайдеться?

Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.

– І куди возите сіно? – запитав майор.

Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до фіри, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.

Толкунов негайно скористався з цього.

– Ти скажи нам, батьку, – попросив, – нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?

Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.

– Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.

У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.

– І давно? – запитав.

Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:

– От фіру відвіз…

– Звідки ті офіцери?

– Та вийшли з лісу.

– Точно офіцери?

– Звідки ж я знаю? Погони, це бачив… Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.

– Такі?

– А хто ж його зна…

– Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? – втрутився Бобрьонок.

– Якраз до соті доїхав.

– І куди вони подалися?

– А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.

Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе фіру хвилин за п'ятнадцять, ще назад п'ятнадцять, розвантажити – стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу близько години тому. Все збігалося, і не можна було гаяти часу.

– На яку машину сіли й куди поїхали? – уточнив.

– А вантажівка… До Луцька подалися… – махнув дід рукою ліворуч на шосе.

– Номер? – занетерпеливився Толкунов. – Номер машини бачив?

– Так я ж неписьменний…

– Стільки років прожив, а цифр не знає! – розсердився капітан. – Ось тобі наслідки проклятого панського режиму!

Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.