Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 33

– Вирішив.

– Сам чи з Галкою?

– З нею.

– Я так і гадав: хіба жінка може добре порадити? Бобрьонок хотів образитися, але не зміг. Та й що йому капітанові шпильки, чого мусить зважати на них, брати близько до серця: головне, що вони з Галею розв'язали для себе цю проблему, прийняли рішення, від якого не відступляться.

– Дурниці робиш, – вів далі Толкупов, – для тебе в армії всі двері відкриті. Чи в держбезпеці. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.

Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:

– Геолог я, розумієш?

– Ну й що? А я працював у МТС. То що, мені в майстерню вертатися?

– Якщо любиш свою справу…

– А я цю полюбив… – Толкупов погладив обшарпану кобуру пістолета. – Тільки мені важче буде. Сім класів, на атестат зрілості не витягнув.. Але що таке атестат? Двадцять сім диверсантів – оце і є мій атестат. Хіба не так?

– Ще й який! – заспокоїв його Бобрьонок. – Усе тобі зарахується.

Гадав, що капітан заперечить, бо в глибині душі вважав, що сім класів малувато для людини їхньої професії, проте Толкунов підхопив з надією:

– І я вважаю, що зарахується.

– Тобі б тільки підучитися… – обережно почав Бобрьонок.

– Важко.

– Чудик ти якийсь, капітане. А гітлерівського шпигуна спіймати – легко?

– Мені легше, – упевнено відрізав Толкунов, – та й якось соромно за парту сідати… – Нараз посміхнувся й додав: – 3 такими орденами!

– А ти їх у шухляду заховай, – зовсім серйозно порадив Бобрьонок.

– Не для того заробляв, щоб ховати.

Бобрьонок згадав діда в крислатому капелюсі і якось мимовільно скористався його висловом.

– А якщо для користі? – запитав.

Толкунов не відповів, і майор збагнув, що той не зовсім поділяє його точку зору. Що ж, мабуть, капітан мав рацію: бойові заслуги кожного мусять зараховуватися в майбутньому. Хоч і тоді доведеться працювати, можливо, важче, ніж тепер, і, либонь, орденів за ту роботу даватимуть менше – робити ж свій «іконостас» перепусткою до посад та різних благ недостойно справжньої людини.

– Спіймати б зараз цього шпигуна клятого, – несподівано перевів розмову на інше Толкунов, – тоді й відіспатися можна. Я б задрімав хвилин на шістсот.

– І я б…

– Ні, ти б до Галки побіг…

Бобрьонок не заперечив: капітан таки мав рацію, і ніяка втома не втримала б його від побачення. Уявив собі Галю: у гімнастерці й пілотці, коса вузлом лежить на потилиці, сірі очі на пів-обличчя, таких очей не бачив у жодної жінки.

І ніжна шкіра, ямочки на щоках, які він так любить цілувати. Галочці, певно, буває лоскітно, бо тоді сміється і пестить його ніжними м'якими пальцями…

– У нас є час поспати, – тверезо зваживши все, сказав Бобрьонок. – По сорок п'ять хвилин. Спочатку ти, а потім я.

– Можна, – погодився Толкунов, – Зараз у селі люди ще ходять, потикатися туди небезпечно. – Він повернувся на правий бік і заснув одразу, спав тихо, мов сова, і Бобрьонок подумав, як це добре для розшукувача: вміти отак вмить розслабитися і відпочити. Він лежав і вслухався в нічні лісові шерехи: запідпадьомкав перепел, сонно відповіла з кущів якась мала птаха, безшумно пролетів сич і занугукав одразу з сусіднього дерева – моторошно й жахно.