Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 102

Бобрьонок двома кроками подолав сходи на ґанок. У кімнаті тьмяно світила закіптюжена гасова лампа, на лавці сиділи двоє хлопців – білявий з вихром, зовсім ще пацан, і шатен з довгим волоссям і великими живими очима – він утупився в офіцерів не те що лячно, але з тривогою, і Бобрьонок одразу зрозумів, що саме цей хлопець прийшов у село з диверсантом.

Ступив до нього.

– Ти?.. – запитав. – Ти привів диверсанта в село? Хлопець зблід 3 підвівся. Був високий, одного зросту з майором – стояли й дивилися один одному у вічі. Нарешті хлопець відповів:

– Так, ми прийшли разом.

– А що далі?

– . Він лишився в Семенкугів, а. я побіг до сільради.

– Злякався? – запитав Толкунов.

Юрко відповів твердо:

– Ні, чого мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?

– То чого ж?

– Так він же німецький диверсант!

– А ти хто?

Юрко знітився.

– Але ж не гітлерівець, – відповів тихо.

– Бандерівець?

– Так.

– Звідки?

– З куреня Сороки.

– І що робив з диверсантом?

– Мали завдання прийти до Квасова й надати допомогу якимсь людям. Але я не знав, що німецьким диверсантам.

– Тепер ти скажеш, що бандерівці воюють з німцями.

– Ні, – впевнено перервав його Юрко, – тепер не скажу.

Бобрьонок побачив, що допит іде трохи не так, як потрібно, й вирішив утрутитися:

– Ти прийшов до села з одним диверсантом? – запитав. – Де ж другий?

– У схроні.

– У якому схроні?

– Кілометрів за десять.

– Хто там?

– Німецький радист і сотник Муха.

– І що ви робили разом з диверсантами?

– Вони шукали галявину. Гадаю, для посадки літака.

– І знайшли?

– Так.

– Де?

– На захід від села верст вісім.

– Ходили туди всі?

– Так, усі четверо. Потім Харитон, старший групи, наказав мені йти з ним до села, а Муха з радистом повернулися до схрону.

– Знаєш, де схрон?

– Знаю.

– І знайти зможеш?

– Звичайно.

– Хочеш допомогти нам?

– Чого ж ні? – махнув рукою Юрко. – Я вже вирішив: мені вороття нема. І робіть зі мною що хочете…

Голова подав майорові шмайсер.

– Ось його зброя, – пояснив. – Добровільно передав нам, а потім з цього ж автомата поклав диверсанта. Ми пукали в тамтого шпигуна, але ж у темряві… А він із шмайсера – не розгубився і скосив.

– Допукалися, – не схвалив Толкунов. – -Не вмієш пукати, не берись!

Голова образився.

– Хто знав, що ви приїдете? А він би побавився з мірошннцею й до лісу… Спробуй схрон знайти!

Що ж, він мав рацію, і Бобрьонок мовив:

– У нас нема до вас жодних претензій, вибачте, як ваше прізвище?

– Василем Стефураком звуся.

– А по батькові?

– Лук'яновичем.

– Шкода тільки, Василю Лук'яновичу, що хлопець ваш загинув.

– Шкода. Гарний був хлоп, фронтовик, там якось пронесло, а тут поклали.

– Смерть у бою!

– Так, – погодився голова, – почесна, та коли гине свій чоловік…

– А де жінка, в якої ночував диверсант? – запитав Бобрьонок.

Голова вказав на двері сусідньої кімнати.

– Комора там, – пояснив, – Без вікон, і не втече.

– Де труп шпигуна?

– Лишили на подвір'ї. І наш Трохим там лежить. Не було часу, – додав винувато, – сюди спішили, щоб зателефонувати.

Все було правильно, Бобрьонок подумав кілька секунд і прийняв рішення.