Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 60

– Звичайно.

– З будинку можна пройти до саду, а там – хвіртка виходить до того завулка, – показав Павлов.

Майор подумав лише секунди дві чи три.

– Віктор, прикриєш хвіртку, – наказав. – А ви, старший лейтенанте, знадобитесь нам.

Вони перетнули вулицю й наблизились до парадного, супроводжувані цікавими поглядами дівчини в червоній спідниці. Павлов підштовхнув майора ліктем у бік.

– Бачите, оно, в червоній спідниці?.. Вона з того будинку, – вказав очима на дівча.

Бобрьонок притишив крок, нараз зупинився і підкликав дівчину. Підійшла небоязко.

– Ви мешкаєте тут? – кивнув майор на триповерховий будинок.

– Еге ж! – відповіла виклично, наче це була велика честь – жити саме тут.

– Давно?

– Народилася.

– А хто ваші батьки?

– Батько в Червоній Армії, мати працює в магазині.

– У Червоній Армії? – перепитав Толкунов.

– Авжеж, з першого дня війни.

– Пише?

Дівчина якось одразу знітилася.

– Ні, – зізналась, – але ми чекаємо листів.

– Точно, – схвалив капітан, – Львів тільки звільнено, листи ще йдуть.

– І я кажу мамі…

– Це вона їздить на велосипеді – жінка в синій хустці? – швидко запитав Бобрьонок.

– Ні, то наша сусідка, пані Василина. А що?

– У якій квартирі мешкає пані Василина? – Бобрьонок удав, що не почув запитання дівчини.

– На першому поверсі, праворуч. Он її вікна.

– А вас як звати?

– Софією.

– Скажіть, Софіє, давно тут мешкає пані Василина?

– Ні, ще не так давно німецький гауптман жив. На машині їздив.

– І пані Василина поселилася якраз перед нашим приходом?

– Звідки знаєте?

– Догадуємось, – зовсім фамільярно підморгнув Бобрьонок.

– Пані Василина зараз дома? – запитав Толкунов. Дівчина знизала плечима:

– Ми з нею не спілкуємось.

– Чому?

– А вона ні з ким не спілкується.

– Відлюдкувата?

– А хто ж його знає, може, тому, що рідко буває дома.

– Може, й тому, – погодився Толкунов байдуже, але дивився напружено. Запитав: – І ніхто до неї не ходить?

Дівчина трохи подумала й відповіла не зовсім упевнено:

– Я нікого не бачила.

– Може, військові?

– Ні, – похитала головою, та одразу затнулася. Подумала й сказала: – Якось заходив якийсь лейтенант…

– Ну? – нетерпляче нагнувся до неї Толкунов.

– Ні! – махнула рукою дівчина, – він стояв на першому поверсі, а я спускалася сходами. Ми на третьому мешкаємо. Чомусь мені здалося, він до пані Василини, але запитав, чи не мешкає тут якийсь Васюков. Я і відповіде вперше чую…

– А-а, все це пусте, – удавано байдуже махнув рукою Бобрьонок. – То завітаємо до пані Василини? – Він запитав це нарочито недбало, наче цей візит зовсім не цікаву його, наче міг зайти до пані Василини чи обійти квартир десятою дорогою і розпитують вони про жінку в синіїі хустці просто так, про всяк випадок.

– Можна зайти на хвилинку, – підтримав його гру Толкунов. – Кажете, на першому поверсі праворуч? – Не чекаючи відповіді, він посунув до парадного й натиснув на кнопку дзвінка біля дверей з поштовою скринькою посередині.

Ніхто не відповів, і Толкунов подзвонив ще раз – з тим же результатом.

– Нема нікого дома, – сказала дівчина, яка не відставала від офіцерів.

Толкунов зміряв її похмурим поглядом з ніг до голови.