Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 37

– Звичайно, ви можете мати свою думку, але Гімназист – хлоп надійний. Зветься Юрком Штунем, тут, у Львові, кінчав гімназію, і навесні отець Василь рекомендував його мені. А потім надійшов наказ – надіслати на Волинь десяток стрільців, щоб, прошу я вас, зустріти таких, як і ви, тобто агентів. Я послав сотника Муху з Гімназистом, той доповідає, що завдання виконали, тамта група працює в районі Ковеля, а Гімназист потрапив до облави, потім його взяли до армії, втік і дістався у Львів.

Гаркуша перезирнувся з Федором.

– Та-ак, – мовив без ентузіазму, – втік, кажете?

– Я розмовляв з єгомосцем, – одповів Сорока. – Той посилав служницю в село під Куликовом, де Гімназист ночував востаннє перед Львовом. Усе в порядку: стара пройда усе рознюхала.

– А раніше? – запитав Гаркуша.

– Що – раніше?

– Раніше, питаю, де ночував?

– Не можемо ми все перевірити.

– Звичайно, не можете…

– Отже, я вважаю, Гімназиста слід залучити. Я йому документи мого племінника віддав. Справжні документи, і влаштується, де накажете.

– Чекайте, шановний, – обірвав Сороку Гаркуша, – ї де цей Гімназист? Зараз?

– Як де? У мене, звичайно.

– У вашому мешканні?

– Так мій же племінник… А маю дві кімнати… Чому одною не поступитися?

Гаркуша раптом різко відсунув тацю, так, що кава з чашок пролилася.

– Ви або дурень, Палків, – вигукнув люто, – або типо вий зрадник! Уявляєте, що вчинили?

Сорока зблід і відповів з гідністю:

– Залучив до групи перевірену людину.

– Хто дав право? – з ненавистю видихнув Гаркуша. – Хто уповноважив тебе?

– Але ж, прошу я вас, файний хлопець.

– Знаєш, скільки файних хлопців у Львові? І скільки з них – енкаведисти?

– Скажете таке: я ж його знаю, та й отець Василь…

– Самодіяльність! – стукнув, долонею по столу Гаркуша. – За таку самодіяльність знімають голову!

– Я попросив би шановного пана!.. – не витримав Сорока,

– Ти чуєш?..- іронічно запитав Гаркуша у Федора. – Він просить нас, він протестує, ви саме це мали на увазі, пане Палків?

Сорока збагнув, що перебрав, і позадкував:

– Прошу вибачення, пане майоре.

Видно, догідливий тон Сороки припав до душі Гаркуші, але мовив усе ж сердито, – Щоб це було вперше й востаннє, пане Палків.

– Уже зрозумів,

– А розумієте, що до своєї квартири на Зеленій вам повертатися вже не можна?

– Чому?

– В нашій справі нема дрібниць,-мовив Гаркуша, – зрозумійте це нарешті. І ви припустилися помилки.

– Але ж сам єгомосць…

– Не маєте права залучати навіть самого господа бога, я для вас бог, і тільки я приймаю рішення.

Зрештою, це було правильно, і Сорока хоч і невдоволено, однак мусив погодитись.

– Що робитимемо? – запитав.

– А от що… – Гаркуша замислився лише на мить. – Звідкись подзвоните Гімназистові. Воронь боже, тільки не з роботи, бо, може, телефон уже прослухується,

– Ну, що ви! – замахав руками Сорока, проте Гаркуша обірвав його:

– Ви зрозуміли?

– Авжеж.

– То слухайте далі. Подзвоните й скажете, що мусите виїхати на два-три тижні у відрядження. Сподіваюсь, ви не сказали цьому хлопакові, де служите?

– Ні-ні.

– От і гаразд. А Гімназистові накажете влаштуватися на роботу й чекати. Працювати, й чекати, і все.