Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 18
Ростистав Феодосьевич Самбук
– Інформаторів не тримаю, – одповів той сердито. Бобрьонок скипів:
– Шпигуни працюють у вас під носом – знаєте, чого варта інформація, передана ними?
– Догадуюсь.
– А якщо догадуєшся, – вставив Толкунов, – то краще б подумав…
– Я розумію вас… – тепер комендант обтер піт на носі просто долонею, – звичайно, є у нас різні люди, одним можна довіряти більше, іншим менше, була тут у нас під час окупації невеличка підпільна організація, товариші зараз розбираються з нею, та мушу сказати: люди там працювали залізні.
– То що ж ти!.. – пожвавішав Толкунов. – Давай своїх підпільників, таке золото, а ти мовчиш.
– Товариші просили, поки остаточно не з'ясують справи, нікому не казати про них.
– Нам можна, навіть треба.
– Пішли,-вказав комендант на своє приміщення в кінці перону. – Зараз почнемо…
Слюсар паровозного депо Андрій Михайлович Будашик – високий і кремезний чоловік з великими, невідмитими від мастила руками – сів на запропонований Бобрьонком стілець і запитав не без іронії:
– Ще одна, перепрошую, комісія?
– Набридли?
– Та прошу я вас, ми тут уже більше розповіли, ніж за тамтих німців зробили.
– Але ж, – повчально зауважив Толкунов, – тепер стільки героїв розвелося! Кожен, фашистів бив, якщо підрахувати, тих фашистів давно б усіх знищили…
– Ми нікого не били, – з гідністю заперечив Будашик, – робили, що могли.
– І велика група була в депо? – поцікавився Бобрьонок.
– Та ні, прошу я вас, чотирнадцять чоловік, либонь, тому й врятувалися. Конспірація тобто була в нас, і кожен міг голову за іншого покласти.
– Чим займалася група?
– Я ж кажу, робили, що могли, паровози псували помаленьку, в букси пісок підсипали. Мін та вибухівки не мали, зброї також, та й для чого нам зброя? Ми до зброї не призвичаєні.
Бобрьонок дивився на цього трохи вайлуватого чоловіка з сильними і, мабуть, вмілими руками й думав: кожен робив на цій війні, що міг, ось вони скільки диверсантів затримали, скільки орденів одержали, у них усе, так би мовити, на виду, – а хто підрахує внесок у перемогу цього скромного чоловіка та його товаришів? Ніхто їх не силував, самі зорганізувалися – робочий чоловік завжди лишається робочим, і на нього можна покластися.
Тому й мовив прямо:
– Ми, товаришу Будашик, потребуємо вашої допомоги.
– А ми, товаришу офіцер, ніколи не відмовляємось. Іде війна, й самі розуміємо… Отже, коли десь натиснути треба, натиснемо, прошу я вас, можете не сумніватися.
– Інше маємо прохання.
– То кажіть.
– Хтось серед вас, дєповських, товаришу Будашик, певно, працює на німців.
Слюсар не здивувався, не заперечив, видно, був чоловік урівноважений, поміркований, не гарячкував і, либонь, не любив приймати швидких рішень.
– Серед нас, кажете?.. – повторив роздумливо. – Тобто гітлерівські шпигуни?
Бобрьонок помітив, що Толкунов робить йому застережливі жести – опустив вії на знак того, що побачив їх і бере всю відповідальність на себе.
– Так, на вузлі завелися шпигуни, – ствердив. – Або помічники шпигунів, які збирають інформацію і передають її агентам.
– Нема різниці, – резонно зауважив Будашик. – Головне – допомагають фашистам.