Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 146

Хлопець знизав плечима, проте заперечувати не став. Гаркуша присунувся до вікна боком визирнув обережно, постояв, роздивляючись, та не побачив нічого тривожного. У цей передвечірній час вулиця спорожніла, й тільки якісь жінки на тротуарі жваво перемовляються.

Ці жінки, вирішив Гаркуша, коли б на вулиці сталося щось підозріле або цікаве, не базікали б так, жінки – спостережливі й допитливі, від їхнього ока не приховається ніщо. Отже, на вулиці порядок і можна, не хвилюючись, дочекатися Сороки. Шановного і улюбленого Панаса Никаноровича Палківа.

Гаркуша відчув, що до нього повернувся не тільки спокій, а й добрий гумор, якщо ж людина в доброму гуморі, справи її не такі вже й кепські.

На мить згадав вузький карниз над безоднею, гострий черепичний гребінь і падіння на нього – під грудьми засмоктало, але тільки на якусь секунду чи дві, справжній чоловік тому і вважається справжнім, що нема для нього безвиході, що знайдеться за будь-яких обставин і здолає все.

Так, як він, – недарма сам гауптштурмфюрер Кранке призначив його резидентом у Львові.

Гаркуша подумав, що попереду неприємні розмови з гауптштурмфюрером, різні пояснення, однак до провалу Грижовської вони передавали надзвичайно цінну інформацію. І ще встиг подумати Гаркуша, що, можливо, йому зараз краще удати з себе інваліда війни – Палків дістане йому милиці…

Як він ходитиме на милицях, Гаркуша не встиг уявити, бо почув у передпокої шерех. Рука сама потягнулася до кишені за пістолетом, але все ж він згаяв якісь півсекунди чи навіть менше, і цієї миті Толкунову вистачило, щоби послати кулю йому в праву руку, – Гаркушу відкинуло назад, -він почав падати на стіл, та, навіть падаючи, вистрілив – і влучив, бо Толкунов випустив пістолет.

Гаркуша перекинув свій вальтер у ліву руку, він стріляв однаково влучно з обох рук, і другою кулею обов'язково звалив би Толкунова, та Юрко встиг кинути в нього стілець, куля вдарила в стіну, а вже набігав Бобрьонок, він перекинув на Гаркушу стіл і притиснув шпигуна до підлоги, з ходу вдарив його пістолетом по голові, завченим і виваженим рухом, щоб не вбити, і Гаркуша обм'як і простягнувся на підлозі.

Бобрьонок перевернув його обличчям униз, скримцював руки і лише по тому обернувся до капітана.

– Що? – запитав.

Толкунов поморщився зневажливо.

– Здається, зачепив…

По правому плечу в нього вже розтікалася кров, Бобрьонок хотів розірвати гімнастерку від коміра, але Толкунов не дав і стягнув її акуратно, як дбайливий господар. Скосував на рану й мовив байдуже, ніби куля не пробила йому ключицю, а тільки подряпала шкіру:

– Тиждень у медсанбаті…

Бобрьонок похитав головою – капітан явно казав неправду – і витягнув індивідуальний пакет. Але Толкунов відсторонив його, обійшов стіл, зиркнув на Гаркушу, який вже подавав ознаки життя, і обійняв здоровою рукою Юрка.

– Спасибі, хлопче, – тільки й мовив. Він не сказав більше ні слова, проте Юркові вистачило й цього, він зашарівся і мовив перше, що спало на думку: