Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 123

– Привезіть хлопця.

Зиркнув на пані Марію і побачив, як зволожилися її очі, мабуть, жінка зрозуміла його й відразу підкорилася, проте відповіла все ж невизначено – лишала йому право вибору й відступу: – Якщо ви вже так хочете…

– Хочу.

– Добре, – погодилася і підлила капітанові чаю. Вони допили його мовчки – Толкунов хотів розпитати пані Марію про батьків під Щирцем: як там ведеться її синові, чи не потребує чогось, та відчув, що ця розмова зараз не до душі господині, сидів, мовчав і думав, як же сказати їй, про свої почуття, але не знаходив слів, відчував, що мовчання і незручність затягуються, однак тільки сопів потихеньку, з жахом думаючи, що з кожною хвилиною наближається час, коли треба подякувати пані Марії і йти до спальні.

А вона не дивилася на нього, правицею тримала поли халата, прикриваючи груди, лівою ж рукою для чогось переставляла чашки на столі й цукорницю, хотіла щось запропонувати, однак також не зважувалась, нарешті все ж зважилася і запитала:

– Пан капітан ще не хоче відпочивати?

Хоч і була за спиною безсонна ніч і напружений день у чеканні агента, Толкунов одповів, аніскілечки не покрививши душею:

– Зовсім.

– Хочете, я вам зіграю? – стрельнула на нього очима й почервоніла, як дитина, що зізналася в негарному вчинку.

– Що? – не зрозумів Толкунов.

– Хочете послухати, як я граю?

– На чому? – здивувався щиро.

– На піаніно.

– Ви?

– Не вірите?

– Ні, чому ж… – Толкунов обвів поглядом кімнату, але, так і не знайшовши інструмента, мовив недовірливо: – Але ж я не бачу…

– Фортепіано не маємо… – скрушно похитала головою пані Марія. – Не спромоглися придбати…

Толкунов здивовано зиркнув на неї, і невідомо було, що більше здивувало його: те, що жінка так вільно вимовила слово, яке він не вживав зовсім і тільки чув кілька разів по радіо, – «фортепіано», чи те, що скаржилась на відсутність інструмента, йому взагалі ніколи не спадало на думку, що можна мати у власному помешканні піаніно, це, на його глибоке переконання, могли дозволити собі лише музиканти або професори чи академіки, правда, додумав, а як бути дітям прибиральниці чи звичайної робітниці, котрі хочуть вчитися грати й стати музикантами?

Не тільки ж професоровим дочкам та синам бути піаністами, а й дитині пані Марії. Але ж існують клуби, палаци піонерів, різні червоні кутки, де пацанам можна вчитися – він подумав про це з полегшенням, вирішивши, зрештою, цю проблему, однак нараз згадав, що пані Марія пропонує йому послухати, як грає вона сама, – він іронічно стиснув губи, не вірячи, певно, не так зрозумів жінку, ото прати вона ще, звичайно, може, він десь читав чи майор Бобрьонок розповідав, що навіть царські дочки після арешту прали для себе, а от щоб проста жінка, звичайна робітниця грала на піаніно!..