Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 12

– Згоден.

– Мусиш знати: завдання небезпечне й цілком секретне, за розголошення таємниці покарання як за зраду Батьківщини.

– Ясно.

– А коли ясно, то слухай. За нашими даними Сорока зараз у Львові. Він зв'язаний з гітлерівцями й продовжує служити їм, можливо, через нього нам удасться вийти на ворожу резидентуру. Це шпигунський центр, – пояснив, – і ми мусимо ліквідувати його. Знайдеш у Львові Сороку?

Штунь замислився. Нарешті відповів чесно:

– Не знаю.

– Чому?

– Бо є тільки одна людина, котра може зв'язати нас.

– Хто?

– Священик, ну, отже, знайомий піп – з нашого села й товаришував з моїм батьком. Він колись мене до бандер благословляв.

– Прізвище?

– Отець Василь Загуменний. Править у церкві біля Личаківського кладовища. Вони з Сорокою у якихось стосунках.

– То в чому справа? Гадаєш?.. – Бобрьонок не встиг закінчити думку – двері відчинилися і до кабінету рвучко зайшов чоловік з полковницькими погонами. Майор підвівся, а Юрко дивився на полковника й сидів, наче ноги не слухалися його, потім також підвівся. Полковник зупинився навпроти нього, дивився запитально і, Штуню видалося, не дуже приязливо – пауза затягувалася, нарешті полковник присунув до себе стілець, сам не сів, але до- зволив:

– Сідайте.

– Юрій Штунь, – доповів Бобрьонок.

– Сам бачу, – обірвав його полковник. Сів, простягнувши ноги в хромових чоботах, і запитав: – І до чого ж ви домовилися?

Майор опустився на стілець і зробив знак Юркові, аби сів також.

– Є одна зачіпка, товаришу полковник… – почав. Потім вони просиділи півдня, обговорюючи ситуації, в які міг потрапити Юрій Штунь, пообідали втрьох у тій же їдальні, і Юрка вивезли з внутрішнього двору штабу в легковій машині. Автомобіль зупинився на якійсь порожній вулиці, і Бобрьонок випустив хлопця, дружньо стиснувши йому плече на прощання.

Сонце виринуло з хмари й торкнулося обрію. Юрко зітхнув і попрямував до бічної вулиці, де в симпатичному маленькому особняку за жоржиновими клумбами мешкав отець Василь Загуменний.

Хвіртка не піддалася, Юрко згадав, що її завжди замикали, він натиснув кнопку дзвінка, почекав трохи, однак ніхто не відгукнувся. Юрко подзвонив ще, йому здалося,, фіранка на вікні ворухнулася, але ніхто не виходив, і хлопець узявся за залізні прути огорожі – цей рух можна було витлумачити двояко: можливо, хотів посмикати хвіртку, щоб хоч якось подати сигнал мешканцям особняка, чи перескочити огорожу… Либонь, це не сподобалося тим, хто безмовно спостерігав за його діями, бо двері відчинилися і на ґанку з'явилася бабця в темній хустці.

– Чого тобі? – запитала не досить привітно й прикрила очі долонею, розглядаючи відвідувача.

– Це я, бабцю Віро.

Видно, таке звертання вплинуло на бабцю, бо рушила з ґанку, але все ж зупинилася на сходах і перепитала:

– Хто – «я»?

– Ви ж мене знаєте як облупленого, Штунь я, Юрій Штунь з Підгородища й маю справу до отця Василя.

– Штунь? І звідки ти взявся?

– З вулиці, звідки ж іще?

– Чим добрих людей турбувати, краще б там і лишався… – пробуркотіла, та все ж відімкнула хвіртку й пропустила хлопця до садиби.