Читать «По вогонь. Печерний лев» онлайн - страница 2

А старий Гун, вміючи рахувати краще за всіх, заявив, що з чоловіків урятувався один на п’ять, із жінок — одна на три, а з дітей — одно на гілку. Тоді всі, хто не спав, відчули безмежність свого лиха. Вони збагнули, що їхнім поколінням загрожено в самім корені, що сили природи стануть для них убивчими; голі й безпорадні, мусять вони тепер блукати по широкому світу.

Незважаючи на всю його мужність, Фаума опанував розпач. Ні його могутня постать, ні велетенські руки не тішили його більше; на широкому обличчі, укритому шорстким волоссям, у жовтих, як у леопарда, очах була гнітюча втома; він поглядав на свої рани від ворожих списів та інколи злизував кров, що ще й досі текла з рани на руці.

Як усі переможені, він пригадував ту хвилину, коли сам міг перемогти. Уламри жваво стали до бою, сам він трощив ворожі голови своїм кийком. Знищивши чоловіків, забравши жінок та вбивши ворожий Вогонь, вони здобули б собі право полювання на нових рівнинах та в невичерпно багатих на дичину лісах. Але звідки ж тим лихом повіяло? Чому уламри у відчаї почали тікати, чому захрустіли їхні кості, чому розпорото їхні животи, чому передсмертний зойк линув з їхніх грудей, в той час як ворог захопив їхній табір і руйнував священні Вогні? Так запитувала темна й безпорадна думка Фаума. Ця думка вперто переслідувала його. Вона не хотіла гинути, вона відчувала, що ні енергії, ні мужності, ні лютості у неї не поменшало.

Сонце тим часом почало пригрівати сильніше. Воно пливло понад болотом, пронизувало воду, сушило рівнину. З ним линула радість ранку, рослини оживали під його промінням. Вода здавалася легшою, менш зрадливою, прозорішою. Вона грала сріблястими хвильками поміж яскраво-зелених острівців, одбивала блиском малахіту та перлів, м’якими тонами сірки, плівочками слюди, та й дух від неї з-під верб та вільх ішов ніби легший, Граючи відблисками, пишалося баговиння, полискувало жовте латаття, маячили сині півники, болотяні молочаї, кривавники, цілі затоки козельців з листям цар-зілля, плакуна, росянки; нетрі з очерету й лози, де плодилося водяне птаство — чорні кулики, чирки, сивки, чайки нефритових кольорів, важкі дрохви та довгоногі погоничі. По берегах рудих заводей нерухомо стояли чаплі, вистрибували, плещучи крилами, журавлі на косах, зубата щука кидалася на линів, а останні метелики миготіли в повітрі зеленими й блакитними вогниками.

Фаум почав оглядати своє плем’я: лихо лягло на нього, мов гадюче кодло. Від жовтих, як лимон, і зелених, як баговиння, закривавлених хворих, що трусилися у пропасниці, ішов важкий дух гнійних ран. Деякі скорчилися, ніби удави, інші випросталися, наче великі ящірки, дехто хрипів, здавлений смертю. Рани почорніли, огидні й жахливі на животах і особливо на головах, де кров зліпила волосся в одну суцільну червону губку. Майже всі поранені мусили одужати, бо найслабкіші або лишилися на тім боці, або загинули в болоті.

Одвівши очі від сплячих, Фаум став допитливо розглядати тих, що дужче, ніж утому, відчували лихо втрат. Це були найміцніші воїни, краса племені уламрів. Суворі обличчя, низькі лоби, звірячі щелепи. Шкіра у них була руда, не чорна; майже у всіх тулуби, руки й ноги позаростали волоссям. Їхній нюх міг змагатися із нюхом звірів. Їхні великі очі світилися то люттю, то сумом, сяяли особливою красою у дітей та деяких молодих дівчат.