Читать «По вогонь. Печерний лев» онлайн - страница 11

Ледве вони вийшли з темної печери, як знявся інший галас, що розітнув перший, як сокира розтинає тіло кози. Його творили горлові крики, вищі за тоном та довші й слабші за мукання зубрів; тим часом вони сповіщали про наближення найдужчого із створінь, що блукали тоді на поверхні землі. За тих часів мамонт був непереможний. Від цієї тварини тікали лев і тигр, втрачав свою мужність сірий ведмідь; людина ще кілька тисячоліть не повинна була мірятися з ним силою, і лише сліпий та дурний носоріг насмілювався нападати на нього. Мамонт був моторний, невтомний, здатний ходити по горах, кмітливий та пам’ятливий. Своїм дужим хоботом він воював і працював, велетенськими іклами поров землю, свої походи провадив мудро, певний своєї вищості. Шиття здавалося йому прекрасним, а в жилах його текла гаряча червона кров; безперечно, його чуття природи було значно тонше, ніж у сучасних слонів, отупілих за довгі роки неволі у людини.

Сталося так, що ватажки зубрів і мамонтів наблизилися до берега одночасно. Згідно із своїми законами мамонти схотіли підступити до води першими; ні тури, ні зубри проти цього закону ніколи не виступали. Однак, якраз оці зубри, звикши, щоб інші травоїдні відступали перед ними, та, маючи на чолі ватажків, що не знали як слід сили мамонта, розлютилися.

А на чолі у них стояло вісім величезних бугаїв, і з них один був завбільшки з носорога; довго терпіти свою пекучу спрагу вони не могли. Побачивши, що мамонти збираються пройти першими, розлючені зубри, звівши морди догори, войовничо заревли.

Мамонти спинилися. Вони мали п’ятьох ватажків, тіла яких були як гори, ноги — як дерева. Вони виставили свої десятиліктеві ікла, здатні строщити дуба; хоботи у них були як удави, голови стирчали, як скелі; вкриті воші були грубою, наче кора старого береста, шкурою. За ними сунув довгий, землистого кольору табун.

Отже, міряючи своїми маленькими рухливими очима бугаїв, старі мамонти перегородили зубрам шлях, не стурбувавшись, ніби міркуючи миролюбно. Вісім же зубрів з налитими кров’ю очима, з горбатими шиями, кучерявими й бородатими мордами та з крутими рогами трясли своїми густими, важкими й брудними гривами. Інстинкт попереджав їх про страшну силу ворогів, але мукання табуна розпалювало їй войовничий дух. І от найдужчий з ватажків, схиливши голову та виставивши вперед блискучі роги, як велетенська бомба, налетів на найближчого мамонта. Поранений у плече, хоч і відбивши силу удару своїм хоботом, велетень упав на коліна. Зубр з властивою його породі впертістю нападав далі; вигода позиції була на його боці; він невпинно штурхав мамонта своєю гострою зброєю, той же лише з натугою відбивався своїм хоботом. У цій дивовижній бійці зубр був сама відчайдушна лютість. Вихор інстинктів клекотів у його великих очах, тремтячій гриві, запіненій морді та в усіх впевнених, блискавичних, хоч і одноманітних рухах. Коли б йому лише пощастило повалити свого супротивника на землю та розпороти йому живота, де шкура була найменш груба, а тіло менш мускулясте, він би тоді переміг.