Читать «Новий прискорювач» онлайн - страница 5

Він додав в обидві склянки трохи води.

— О, до речі, не здумайте ставити склянку на стіл. Тримайте її в руці, а ліктем зіпріться на коліно. Отак… А тепер… — Він узяв свою склянку.

— За «Новий прискорювач»! — сказав я.

— За «Новий прискорювач»! — підхопив Гібберн.

Ми цокнулися, випили, і я відразу заплющив очі.

Вам, мабуть, знайома порожнеча небуття, в яку поринаєш під наркозом. Скільки це тривало, не знаю. Потім до мене долинув Гіббернів голос, і я поворухнувся й розплющив очі. Професор стояв так само біля столу й так само тримав у руці склянку. Різниця полягала тільки в тому, що склянка була порожня.

— Ну? — озвався я.

— Нічого такого не відчуваєте?

— Нічого. Хіба тільки легеньке збудження. Оце й усе.

— А звуки?

— Ніяких звуків, — відповів я. — Чорт! А й справді — цілковита тиша! Тільки десь кап-кап… Наче дощик накрапає. Що воно таке?

— Це звуки розпалися на свої елементи, — пояснив, здається, Гібберн, але напевно стверджувати не можу.

Він подививсь у вікно.

— А ви коли-небудь бачили, щоб завіски чіпляли ось так?

Я простежив за його поглядом і побачив, що один ріжок у завіски на вітрі загорнувся догори й так і застиг.

— Ні, не бачив, — відповів я. — Дивно!

— А оце? — мовив він і розтис пальці, що тримали склянку.

Я, звичайно, здригнувся, сподіваючись, що склянка впаде й розіб’ється. Але вона не тільки не розбилася, а навіть зависла в повітрі й не ворухнулась!

— У наших широтах, — промовив Гібберн, — предмет, що падає, за першу секунду пролітає футів шістнадцять. Моя склянка падає теж із швидкістю шістнадцять футів на секунду. Але вона не пролетіла ще й сотої частки цієї секунди. Тепер ви маєте певне уявлення про силу мого «Прискорювача». — І він почав водити рукою навколо склянки, що поволі опускалася, а тоді взяв її за денце, потяг униз і нарешті обережно поставив на стіл. — То як? — спитав він і засміявся.

— Непогано, — мовив я і почав потихеньку вставати з крісла. Почував я себе прекрасно, голова працювала чітко, легко. Одне слово, все в мені наче заквапилося. Пульс, наприклад, робив тисячу ударів на секунду, і це не викликало в мене ніяких неприємних відчуттів. Я визирнув у вікно. Завмерлий на місці велосипедист з опущеною головою і застиглою хмаркою куряви позад себе стрімголов доганяв омнібус, який також не рухався. Видовище було таке неймовірне, що від подиву я аж рота роззявив.

— Гібберн! — вигукнув я. — Скільки часу діє ваше кляте зілля?

— А дідько його знає! — відповів професор. — Минулого разу я ліг у ліжко й заснув. Сказати правду, я тоді злякався. Тривало це хвилин, мабуть, кілька, але ті хвилини здалися мені годинами. Однак згодом сила дії починає різко спадати.

Ніякого страху я не відчував і дуже цим пишався. Правда, нас було все ж таки двоє.

— А чом би нам не прогулятися? — запропонував я.

— І справді!

— Але ж нас побачать!

— Що ви! Ні в якому разі! Ми полетимо, як у казці. Ходімо! Кудою вийдемо — у вікно чи в двері?