Читать «Таємниця Крилатого Змія» онлайн - страница 73
Рене Дюшато
Коли вибух струснув повітря, бандити попадали долілиць.
Але на подив досвідченого артилериста Любова, вибух був несильний! Кілька секунд він лежачи чекав, що от-от земля важко струснеться, але потім, нічого не розуміючи, підвів голову і поглянув на замок. Саме ту мить жовта перегонова машина вискочила з хмари диму.
— До зброї! — заволав врангелівець. — Ці шельми втікають у своїй машині!
Незважаючи на свою огрядність, Преміор, немов обпечений, схопився на ноги.
— Вогонь! Вогонь! Та стріляйте ж, ідіоти, бо вони втечуть!
Він схопив автомат, і нічну тишу розірвала черга. Любов теж зняв безладну стрілянину.
Та втікачам уже кулі були не страшні. Після кількох карколомних поворотів машина зникла в лісі. Преміор і Любов такі були приголомшені, що не могли як елід лучити.
А в цей час Бурлака гнав машину путівцем, що за двадцять кілометрів виходив на шосе між Сольє і Отеном.
— В Отені заправимося, — спокійно звернувся до щасливих друзів Бурлака.
СПЕЦІАЛЬНИЙ КОРЕСПОНДЕНТ “ВЕЧІРНЬОГО ПАРИЖА”
— Ми їх проґавили! — загорлав Преміор і брязнув об землю своїм автоматом. — Банда нездар! Не могли стріляти краще!..
Вандергольдів поплічник аж посинів із люті. Та ось він охолов, підняв зброю і наказав їхати наздогін. Вся зграя понуро спустилася з пагорка, порослого густим, колючим чагарником. Продираючись через плетиво гілок і кущі, найманці зойкали і лаялися на всі заставки. Любов перечепився через дикий хміль і мало не роз’юшив носа. Водії негайно зайняли свої місця, натиснули на стартери, але мотори не заводилися.
— Ну, чого ви? Вперед, собачі сини! — закричав Преміор.
Машини не рухалися. Водії вилізли, підняли капоти.
— Тут добре хтось попрацював: електричні дроти обірвано, шини проколото, а весь бензин виточено на землю…
— Що-о?! І нічого не можна зробити?
— Нічого. Треба дістати свічки, бензин і довго длубатися, щоб полагодити електричне обладнання.
Преміор вилаявся.
— Ану лишень подивіться на карту, Любов. Де нам можуть допомогти?
— Найближче селище Люсєне́й-л’Ефек, — відповів врангелівець. — Але до нього близько двадцяти кілометріф. Я не пефен, що там ми знайдемо гараж. Ф такому разі треба йти до Отена, а це тридцять п’ять кілометріф.
— Чому тоді не в Париж або Китай! — загорлав Преміор. — То що, нам треба йти пішки?
— Не бачу іншого фиходу…
— Нічого собі, гарний вихід! — знову розлютився Преміор. — Втратити даремно щонайменше шість годин! Добре, доведеться йти… Але підуть зі мною не всі. Боже, ну й йолопи, кретини, покидьки!.. Мачухін, Любов і Петровський! Підемо разом. Ви ж решта залишитесь біля машин — ремонтувати. Накази передаватиме Петровський… І де зараз шукати тих шельм?..
Гнів Преміорів ущух. Рушили в дорогу. Небо на сході зажевріло. Стежка бігла молодим буковим ліском і врешті вивела на пустельну дорогу. В долинах і ярах лежав густий туман, наче хто розлив молоко. Скрізь панував спокій, мовчали коники в траві, птахи ще спочивали. Віяло прохолодою, бо серпень наближався до кінця… Четверо авантурників довго йшли мовчки.