Читать «Таємниця Крилатого Змія» онлайн - страница 37
Рене Дюшато
— Дикуни, бандити, паскуди!
— Облиште, не бійтеся, дядечку! Я нічого не скажу! — закричав П’єро.
Преміор і Гране завовтузилися біля хлопця, прив’язуючи його до спинки фотеля. Потім вони одягли на голову малому гумову камеру, а Преміор велосипедною помпою почав гнати повітря.
Першу мить хлопцеві здалося, що залізний обруч стиснув йому скроні, що голова от-от лусне, а очі вилізуть з орбіт. Кілька хвилин він терпів, зціпивши зуби, але потім мимоволі з його грудей вихопився страшний зойк.
— Кати, мерзотники! — кричав Лотер, якого міцно тримав наглядач.
— Ну що, відкриєте мені секрет?
— Ніколи!
— Працюйте далі, мій друже, — наказала принцеса.
П’єро нічого не бачив. В очах у нього плив червоний туман. Біль був такий, що хотілося на весь світ закричати.
— Катувати дитину! Яка ганьба! — Старий весь тремтів.
П’єро пронизливо скрикнув, обличчя йому зблідло, і голова безсило впала на плече.
— Ви його вбили, негідники! — зойкнув Клеман Лотер і зненацька, випручнувшись із рук “санітара”, кинувся на Вандергольда.
Але хвилювання виявилось надто сильне для змученого діда. За кілька кроків від крісла нафтового короля Клеман Лотер підніс руки до чола, похитнувся і впав на килим долілиць. Підбіг наглядач і нахилився над тілом.
— Крововилив у мозок.
ДИТЯЧА В’ЯЗНИЦЯ
Крик розлігся в гарячому повітрі. Крізь стукіт дерев’яних черевиків усі почули, як хтось важко упав. Нараз донеслися грубі голоси і лайка.
— Гей, ви там, банда тварюк! Чого стали? Працюйте далі!..
На скелястій дорозі, що вела понад урвищем від кам’янистого пляжу до похмурого білого будинку з ґратами на вікнах, працювали діти, одягнені в грубу синю форму. Щодня хлопчики з виправного будинку Пентьєвр у Морбігані гнулися під тягарем, переносячи каміння. Оддалік за роботою стежили похмурі наглядачі. І от трапилось так, що один хлопець, знеможений непосильною роботою, послизнувся і впав із стрімкого урвища. За наказом наглядача всі знову заходилися працювати. Але хлопці загомоніли впівголоса, передаючи один одному: “Номер 6279 зламав ногу”. Бо у виправній в’язниці Пентьєвра, як і в усіх інших подібних установах, діти мусили забути своє ім’я, їх звали лише за номерами.
— Це жахливо, — прошепотів один підліток своєму сусідові, двадцятирічному юнакові, що його прозвано Квасолею за бліде обличчя.
Квасоля, не обертаючись, процідив крізь зуби, щоб не почула сторожа:
— Одразу видно, що ти новачок. Навпаки, це милість божа — зламати собі ногу. Є нагода принаймні кілька тижнів спокійно відпочити в шпиталі. Багато хлопців хотіли б зламати собі ногу. Три місяці тому номер 2348 відрізав собі на руці палець, щоб потрапити до шпиталю.
— Просто він глибоко порізався, — прошепотів сусід Квасолі.
— Він відтяв собі пальця.
— Та ні, бо…
— Гей, 7240-й, заткни пельку! — загорлав охоронник і спустився східцями до хлопців.