Читать «Жінка його мрії» онлайн - страница 97

– Їздив до підозрюваної у клініку, - сказав лейтенант, наливаючи горілки.

– Ну і... - напарник підсунув білий пластиковий стаканчик.

– Не доживе до ранку, - лейтенант випив і скривився. - Яку ти гидоту п’єш...

– Та це я брав для нашого клієнта. Забавний мужик. Він мені навіть розказав, по руці. Цікаві штуки, повинен я сказати, - напарник побовтав горілку у пляшці.

– Де він?

– Ще в камері. Ми випили, поговорили. Хороший мужик. Але в житті йому якось не поталанило. Бідолаха, одне слово, - напарник закурив смердючу "Приму".

– Треба з ним поговорити, - сказав лейтенант.

– Про що?

– Я знову бачив нашого монстра. Інакше його і назвати не можна. Здається мені, що цей знає щось, - лейтенант подивився на телефонну книгу. Банальність буває непередбаченою, - подумав він.

Ніч волога, тягуча, як меляса. І тиша паскудством своїм сідала на дно, дістаючи нутрощів. Коли чолов’ягу привели в кімнату, їм обом стало ніяково. Тиша несподівано матеріально зависла у просмерділих стінах.

– Ну, і що ти нам скажеш? - почав напарник, ляскаючи помочами.

– Почекай. Як тебе звати? - зовсім спокійно запитав лейтенант, підсовуючи пляшку і шматок задубілого біляша чолов’язі.

– Рибою.

– Слухай, Риба, розкажи нам, що ти знаєш про Топтуна?

– Це не твого розуму діло, лейтенанте. Він як прийшов, так і піде. Ніхто його не зупинить, доки він не зробить те, що йому треба зробити. Послав не ти і не я його. І служить він не вам.

– Зрозуміло... Хто він: монстр, демон чи ще якась пакость?..

– Коли людина нічого не розуміє, то для неї все як не монстр, то демон? Ти помітив, що у нас божественне називають богохульним і навпаки. Колись і Ісуса Христа називали демоном. Хіба не правда, лейтенанте? Клєвєтали хто по розумінню, а хто по тупості. Ти розумний, повинен здогадатися сам, а решту Бог підкаже. А решта тебе не стосується. Не лізь до нього. Нічим хорошим для тебе це не скінчиться. Я точно знаю.

– То ти хочеш сказати... - слово зависло на язиці у лейтенанта.

– Боронь Боже! Це один із тих, хто творить Божу волю. Більше нічого я сказати не можу. Хто я такий, щоб проникнути у Божі замиcли? Повір мені, облиш, прийде час - зрозумієш, а ні, і то ліпше. Цей Топтун, як ти його називаєш, і так вам багато чим допоміг, а то невідомо, чим би це закінчилося.

– Хто це він? - скроні лейтенанта налилися кров’ю і пульсували двома великими п’явками. Він відчув, як кров підганяється у голову.

– Напівангел і напівчоловік. Ви нічого не вдієте. Тільки мороки на голову накличете, - сказав чолов’яга і надпив з горлечка горілки. - Він витягує на світ демонів, щоб знищити.

– Ти нахаба, - сказав напарник.

– Я відповідаю, що мене запитують, і відповідаю те, що мені дозволено.

– Водку постав, - не вгавав напарник. І раптом добродушно за-сміявся.

– Чомусь я тобі вірю, - тихо сказав лейтенант. - Мені страшно, моторошно, соромно і ще не знати як, але я тобі вірю.

– Атож, - сказав Риба. - Перепитай ще карлика. Він все збрехав. Більше я нічого говорити не буду. Відвезіть мене у нову домівку.