Читать «Жінка його мрії» онлайн - страница 4

– Пане генерале, - повторила секретарка і повернулася до нього обличчям. Жінка була вродливою, але не сексуальною, вірніше, вона не в його смаку. Несподівано коридор знову почав зменшуватися, наче підзорна труба морського капітана, і він сидів у кріслі з м’ятним смаком дешевої сигарети на губах. Сигаретою його пригостив слідчий. Нервовий, як лошак, хлопчисько у штатському дорогому костюмі. І він уже давно зрозумів, що це військова розвідка, і від того ставало спокійніше, затишніше. Секретарка стояла на тому кінці коридору в малиновій кімнаті і дивилася у вікно, де люди під першим снігом мокрими щурами виповзали зі своїх нір.

– Це ваша секретарка... Її прізвище... - почав був слідчий.

– Я її не пам’ятаю. Не пам’ятаю її прізвища.

Слідчий, розуміючи, кивнув головою. Він уже знаходився на такій стадії своєї кар’єри, що міг дозволити собі ставитися до людей, наче до інтер’єру. Також розумів, що з цією пригодою, а інакше на розум не приходило, йому вовтузитися недовго. Але він не любив такого типу людей. І такі типи, визначив він про себе, навряд чи полюбляють опинятись у цій ситуації.

– Я поговорю з нею, - сказав слідчий і красномовно окинув оком фігуру секретарки, одягнену в синій англійський шерстяний костюм. Він перехопив погляд слідчого, і хвиля, гаряча, наче у породистого жеребця, прилила до голови. Дивно, але він не відчував втрати. Слідчий кахикнув у кулак: білі кісточки, напнуті вени свідчили про його нервовий, навіть марнославний характер, а разом з тим про волю і цинізм. Слідчому, скоріше всього, хай йому чорт, було цікаво. І він після кількох ковтків коньяку відчував, що цікавість того передається йому. Але десь у його мозкових клітинах відбився портрет секретарки. Зараз її повний, у рожевій помаді рот викликав у нього захоплення, наче той рот міг сказати щось втішне йому. Це для нього був рот священика: так вирішив він, хоча ніколи ні у що не вірив, окрім успіху та достатку. Він ніколи не вірив жінкам, але до безумства, до юнацького безумства любив їх, доти, доки його крива долі не перетнулася з Ладою, веснянкуватою дівчиною з рожевими прищами на обличчі, розкішним селянським тілом, з манірними рухами гламурної моделі, але до того природної, що нічого його чоловічий досвід не міг вдіяти. Але зараз він уперто думав про реальну секретарку - великороту, з тілом норовливої кобилиці, з порожніми порцеляновими очима і чіпкими лапками комахи, яка підгрібає корм до своєї нірки. І хтивої, як циганська жінка. Йому зробилося нудно, і він проковтнув коньяк одним духом.

– Значить так, генерале. Як не прикро, але справа ця коротка і банальна, - сказав слідчий і елегантно взяв коричневу паличку сигари, уміло підкурив і випустив синю хмарку диму в нього над головою; дим майже розчинився на тлі костюма секретарки. Нарешті слідчий заговорив рівно, притримуючись якогось внутрішнього, зрозумілого лише йому порядку. Від таких розмов у нього завжди крутили пломби в зубах. Він слухав балачку, холодну і виважену, цього слідчого зі щурячою зачіскою і розумів, що різниці між цим випещеним, застібнутим на всі гудзики, настирним і передусім розумним типом і ним, саме ним, немає ніякої. Це пересмикнуло його досадою. Квадрат вікна, з жовтогарячим тихим вечором у передріздвяну ніч, як все наприкінці, як все від початку. Ще одна ніч, яка нічого не змінить, але до чогось наблизить. І він знав, що спокійно може пережити цю ніч. І від цього йому було страшно. Навіть від однієї думки про те, що єдина істота, яка від нього якось залежала тут, на цьому п’ятачку блискучої підлоги, з дурнуватим рожевим балдахіном над ліжком, з меблями румунських князів, несподівано стане такою реальною, що перемінить звичний уклад життя. До цього треба бути готовим, але це лякало його. Ще більше, ніж те, що уявити Ладу він зараз не міг, як не пружив мізків. Одні лише запахи. Ворожі й чужі, наче на війні, привидами перебиралися з кімнати в кімнату, паскудством своїм окуповуючи дім. Ось воно: бути готовим і не боятися. Дві банальні істини. Він підняв очі, кинувши осклілий від незвичних почуттів погляд на великий, в тяжкій дерев’яній рамі квадрат вікна, що переливався незахололим желатином у передвечірньому, а може, це ранок, мороці. Нарешті він щось побачив. Ні, він таки побачив. На сірому шматку асфальту він побачив каштанового пса, майже вогненного. Пес був дурнуватим, наївним, тицяв носом у брудні калюжі й гавкав на власне відображення, поклавши вухату голову на лапи. Слідчий підвівся, акуратно поправив штани, попрощався і вийшов, порипуючи блискучим паркетом. Він теж встав, повернув вухо до безмежної анфілади кімнат і став ловити розпачливе дзижчання заблуканої мухи. Пізніше, коли він вирішив, що це йому ввижається, перевів погляд на стіл з не-докурком жіночих "Вог". Він знав, що Лада не курила таких сигарет. Його дружина любила хильнути міцного рому або віскі, найдешевшого, яке смерділо самогоном, а потім розкурювала сигару. В її рожевому красивому, як два слимаки, роті сигара виглядала до противного непристойно, принаймні він так говорив. Тільки зараз відчув, що секретарка збуджена до сороміцького. За вікном товстим шматком слюди сунулося небо. Настав час сутінків, і всі його кишки просили їсти, лише мозок тупо ловив сигнали з того кінця будинку. Мармурові янголи натягували луки і безтурботно сміялися над смертю.