Читать «Блакитна планета» онлайн - страница 64

Але хто знає, що буде за кілька років?

Марцін смикнув трос — той одразу потяг його до зорельота. Ні, нема чого боятися, друзі поруч.

Натиснув шолома так, як нещодавно навчив його Юн.

І полинули до нього шуми Всесвіту, — дужий голос Сонця, тріск і скреготіння зірок, луна далеких галактик.

Тим часом Агнешка і Юн вийшли на зовнішню платформу. Небо, ціле велике небо огорнуло їх, і зореліт в порівнянні з ним був ніщо.

— Аю, — почула Агнешка і мимоволі натиснула шолом, аби ліпше чути. Юн називає її напівзабутим дитячим ім'ям! — Аю, облиш шукати Марціна, я не спускаю його з очей. Відчуваю кожен його рух. Він перестав перекидатись, мабуть, задивився на Землю.

— Поглянь-но на дрібні зірки біля Великого Воза. То на їх тлі я бачив Сонце з Атіса. Я вже знаю, як вони називаються. Знайшов у атласі. То Волосся Вероніки. Звідки таке наймення, розкажи?

Волосся Вероніки, Вероніки. Те ім'я вона чула в тітчиних розповідях. Вероніка — царівна. Напевно, царівна…

І раптом Агнешка пригадала.

— Юне, вона була молода єгипетська цариця, жінка Птолемея III Еургетеса. Коли її чоловік пішов на війну, вона офірувала богам свою косу, благаючи, щоб фараон повернувся живий і здоровий. Скінчилася війна, вони обоє пішли до храму, але не знайшли там коси. Вона зникла без сліду. А трохи згодом придворний поет Калімах написав поему — в ній мовилось, що ту косу боги забрали на небо. І стала вона сузір'ям, і на вічні часи дано їй назву Волосся Вероніки… Цариця Вероніка мала чудове золоте волосся…

— Як ти, — тихо мовив Юн, — як ти, Аю.

— Юне, — сказала вона, аби заховати збентеження, — мені якось не віриться, що кілька тижнів тому ти вперше уздрів Землю. Про що ти подумав тоді?

— Подумав — вона й справді блакитна, і захотілося почути її голос. Пролунав він приязно, але обминав мене, ніби мене не існувало.

— Юне, зроби мені ласку, давай тепер послухаємо разом.

Він випростав руку — і відразу в тишу вплелися розмаїті сигнали, голоси, дзвін і шум.

За хвилину в шумі вона вирізнила окремі слова, прислухалась.

Хтось повідомляв, що висилає ліки для хворих дітей в іншу країну. Як хороше, що Юн чує це!

Майнув сріблястий силует. Марцін!

— Затемнення сонця! — вигукнув він. — Дивіться! Справжнє затемнення, та ще й у космосі!

Його рука вказувала на темний диск Землі, оточений вогняною гривою сонячної корони.

ГЕРКУЛЕСОВІ СТОВПИ

За прозорими бортами зорельота клубочилася сіра імла. Глибока тиша залягла навколо.

— Виходьмо, — вирішив Юн, — зараз полетимо до Гібралтару. У тумані нас ніхто не бачить, а ми бачитимемо все.

Він торкнувся шоломів Агнешки і Марціна.

Перед ними стелилося пасмо Атлаських гір, їх вершини стриміли в небо суцільною стіною. Відти повівав дужий вітер, напоєний вологою.

— Гапо! — гукнув Марцін, і пес, який підозріло обнюхував кущик спаленої сонцем трави, підбіг і слухняно вскочив у зореліт. Гапа мав лишатися тут.

Тримаючись за руки, троє друзів знялися в повітря. Вітер шарпав скафандри, штовхав, бив у обличчя. Здавалось, що цьому не буде краю, та ось вітер ослаб, летіти стало легше. Вони повільно пропливли над зеленими верхівками олив і карликових сосон, над кам'яними стежками, що оперізували північний схил гори.