Читать «Блакитна планета» онлайн - страница 5

— Агей, — закричав, відкриваючи очі, — Марціне! Куди ти подівся?!

— Я тут, — почув приятелів голос. Гора рюкзаків здригнула, і на її вершині з'явилась білява Марцінова голова. — Що трапилось? Чому машина так загальмувала?

Водій показав йому на той берег, де прив'язаний дротом до смереки розпачливо стрибав і крутив головою кудлатий пес. Але що відчайдушніше він шарпавсь, то міцніше дріт стискував йому шию.

Сіра ковдра, розіпнута між деревами, свідчила: хазяїн пса отаборився в цьому місці.

— Спить чи кудись пішов? — міркували хлопці. — Як не є, а пса треба розплутати, бо задушиться.

І раптом вони побачили Агнешку. Дівчина збігала з містка на той берег. Коли вона наблизилась до пса, з-за сірої ковдри визирнуло чиєсь неголене обличчя, сховане в тіні крислатого бриля. Все це нагадувало виставу лялькового театру про Алі-Бабу та сорок розбійників.

— Чого треба, лялечко? — зневажливо запитав власник бриля. — Забирайся звідси, бо собака злий, вкусить.

Агнешка навіть не глянула на нього, стала навколішки і заходилася розплутувати дріт. Пес слухняно піддавався її рукам, намагаючись лизнути її в щоку.

— Ей, ти, — в парубковому голосі вчувалось роздратування, — відчепись од мого собаки!

— Не кажіть дурниць, — обізвалась вона, підводячись. — А пса не годиться прив'язувати дротом!

— Що тобі до мого пса?

— Ви дізнаєтесь, коли заплатите штраф за знущання з тварини.

— Ти, зухвале дівчисько! — гарикнув він. — І не сподівайся забрати пса!

— Я не забираю, — відповіла вона спокійно. — Покличте його. Пес завжди слухається свого справжнього хазяїна.

І, не звертаючи уваги на гнівні вигуки, вона пішла до машини, а за нею пес, привітно крутячи пухнастим хвостом.

Молодик випроставсь, і перед очима хлопців, які надбігали, з'явилися вузькі джинси та сорочка, розмальована фіолетовими пагодами. При цьому ковдра впала, і вони побачили схований під кущем ясно-зелений моторолер. Молодик накинув на нього ковдру і заверещав:

— Забирайтеся звідси, бо й кури вас не визбирають!

— Навіщо так сердитися, — відгукнувсь водій і промовистим рухом закачав рукави, — навіщо гніватися, гарний пане!

— Ви ще взнаєте, хто я, — погрожував хуліган, та вже не намагався проганяти дівчину, — я ще вам покажу!

— Дякуємо, вже бачили! — закричав Антек. — Кат собачий! М-о-т-о-н-о-г-и-й!

Хлопці наздогнали машину.

— Товаришко! — волали вони. — Він програв, цей Мотонога! Ви добре відповіли йому. От тільки — що робитимемо з собакою?

— Подамо оголошення, може, знайдеться власник, — відповіла вона й відразу звернулась до водія: — їдьмо вже далі, будь ласка.

Машина помчала гладеньким сірим шосе. Сонце ховалось низько за деревами, і вони кидали довгі холодні тіні.

СТАНЦІЯ „ПІД ПЛАНЕТОЮ"

З лісу стежкою, витоптаною впоперек галявини, хтось наближався до наметів, встановлених півколом.

Марцін, який сидів за столом у тіні розложистого бука і читав листа, раптом відклав його. Захожий не скидався на туриста. Одяг звисав на нім, як зім'ятий мішок, на голові — старий капелюх, в руці — невеличка валізка. Назустріч гостеві вибіг кудлатий пес. — Не бійтеся, — з намету висунувся огрядний Дондек зі скибкою хліба в руці, — собака не вкусить.