Читать «Блакитна планета» онлайн - страница 47
Мария Канн
На дорозі нікого не було, тільки подеколи проносилися машини, сліпили фарами. Нараз заскреготіли гальма — вантажна машина стала.
— Скільки вас? — спитав водій, визирнувши з кабіни. — Тільки двоє? Залазьте.
Червоні вогники цигарок свідчили: в кузові хтось є. То їхали робітники. Марцін боявся, що скафандри привернуть їхню увагу, але в Бещадах звикли до всякої одежі, і ніякий маскарад нікого не дивував. До того ж темно…
Їх зустріли приязно. Юна одразу пригостили цигаркою. Він узяв, подякував… І закашлявся димом. Вибухнув регіт.
— Ще хлопець не навчився! Однак тримає фасон. Викинь, брате, ту гидоту! А ви звідки?
— З гарцерської метеорологічної станції, — відповів Марцін.
— А куди їдете?
— Хіба не бачиш, — обізвався робітник, — на гулянку мчать. Сьогодні ж танці. Тихенько втекли звечора. Чи, може, неправда?
— Правда, — сказав Юн і засміявся.
Отак балакаючи, доїхали до перших будинків. Тут Юн виплигнув і потяг за собою Марціна.
Наріжний будинок дзвенів музиками. Юн попрямував до нього.
— Юне, навіщо ми туди йдемо?
— Розважатися.
— Але це не та розвага…
Юн одчинив двері.
В яскраво освітленій залі, на помості, уквітчаному гірляндами, грав оркестр. Кілька пар танцювали.
Біля вікна, з якого звисали шматки подертої фіранки, навколо пляшок з пивом з'юрмилось товариство, фальшиво співаючи:
«А всі рибки сплять и озерах, плум, плум, плум, плум, плум!»
Цигарковий дим оповивав кімнату, люди здавались в його хмарах якимись химерами. Пляшки і склянки валялися на підлозі в калюжах.
Юн завмер на порозі з рукою на клямці.
— Ходімо звідси, — благав Марцін, — це не свято, а пиятика!
Хтось штовхнув ногою стілець, і він з гуркотом вилетів на середину зали. Серед галасу й реготу Марцінові почулося, ніби його гукають. Саме його, бо в п'яному белькотанні він почув слова «станція» і «гарцери». Не повірив власним очам. З пляшкою в руці перед ним стояв, хитаючись, Мотоногий.
— Ти-и-и, щеня, — сказав, підходячи, і горілчаний дух ударив хлопцеві в ніс, ніби з губки, вмоченої в алкоголь. — Ннна, п-п-пий, я-я-я пригощаю. Л-л-лялечка своє дістане, а ти випий, що-о, ні-і? Я-я до вас доберуся, знайду, що ви ховаєте!
Юн ступив крок уперед і став між Марціном і п'яницею. Пляшка дзенькнула об підлогу, заливаючи Марцінові ноги. Мотоногий поточився, але відштовхнувся од стіни і посунув на них.
— Що? Битися? Зі мною? А я вас знищу, знищу! Я в-в-все м-можу.
Марцін потяг Юна на ганок, у вечірню свіжість.
— Тікаймо, — благав він, — ходімо! Він іде за нами!
П'яний подолав поріг, бурмочучи під ніс погрози, але нараз підскочив, ніби підбитий вгору м'яч, і, покотившись сходами, простягся на траві.
— Що це? — спитав Юн.
— Розвага. Ти хотів розважитись, от і маєш!
— Хто це?
— П'яний. Напився — морс йому по коліна!
— Навіщо? — в темноті Марцін побачив зблідле Юнове обличчя й широко розкриті очі. — Навіщо?
Навіщо? Біс його знає навіщо. Чом Юн бере близько до серця такі дурниці? Подумаєш хтось напнися і жбурляє стільці!
— Все можу! — белькотав Мотоногий, силкуючись звестися, але знову падав на траву. — Начувайтеся!