Читать «Мільйон і один день канікул» онлайн - страница 67

Кри-кри наче крізь повітря провалився.

— Всю гру зіпсував! — журився Гум-гам.

— Напевне, він так далеко втік, що не може знайти нас, — висловив здогад Максим. — Тікати цікавіше, ніж водити… Котра зараз година, Гум-гаме?

— Може, перша. А може, й п’ята. Це не має значення, — легковажно відповів Гум-гам.

— Як це так? Якщо п’ята, мене давно шукають…

— Ти ж бачиш — сонце на тому самому місці.

— То й що? — Максим глянув на безтурботне синє сонце.

— Я ж тобі казав: у нас завжди ранок, — нагадав Гум-гам. — І на яких цифрах стоять стрілки годинника — байдуже. Годинник може йти, але час не рухається. Час робить коло і перетворюється на вітер. А вітер несе з собою будинки, дерева, клумби і нас з тобою… Це правда, Максиме, що вночі люди ростуть?

— Звичайно, — впевнено сказав Максим. — Якось я виріс за ніч аж на сантиметр. Батько зміряв мій зріст увечері й уранці, і вийшов один зайвий сантиметр.

— У моїй країні ночі ніколи не буває, — сумно промовив блакитнолиций хлопчик.

Максим уважно подивився на Гум-гама, наче вперше його бачив. Серце в нього тривожно калатало. Він відчував: зараз він довідається про щось найважливіше у житті друга.

— Скільки тобі років, Гум-гаме?

— Мені? — Гум-гам завагався. — Мабуть, десять… А тобі, Максиме?

— Мені сім з половиною. Я народився п’ятого грудня. А коли у тебе день народження?

— Я не пам’ятаю… Останній раз, коли був мій день народження, мені минуло десять років. Але це було дуже давно, я навіть забув коли. Ось чому я й кажу: мабуть, десять.

Максимові стало страшно. Спокійне синє сонце холодно дивилося йому в обличчя. У блакитному просторі пливли кудись будинки-кулі. І ніде не видно було землі.

— Ти приходитимеш на всі мої дні народження, — схвильовано промовив Максим.

— Із задоволенням, — згодився Гум-гам. — Але я не зможу запросити тебе на свій день народження. У нас завжди “сьогодні” і ніколи вже не буде “завтра”.

— Чому ж так сталося?

— Я не знаю, — простодушно мовив хлопчик з блакитним обличчям.

— Нехай це таємниця, — гарячкував Максим. — Але її все одно хтось та мусить знати. І тоді можна щось зробити.

— Краще не питати, — втішав його приятель. — Давай веселитися.

— Я догадався!… — вигукнув Максим.

— Максиме!.. — обірвав його Гум-гам.

— Я догадався! Треба спитати Автука…

— Мовчи! — закричав Гум-гам.

Але було вже пізно. Білий бант-пропелер легко зіскочив з Максимового волосся, і хлопчик каменем полетів униз, до зарослої диким лісом землі, до страшних звірів, яких ніхто ніколи не бачив.

Гум-гам зірвав з голови бант і пірнув услід за падаючим другом. Він устиг вхопити його за сорочку, проскочивши зустрічну хмару, вхопив дуже міцно однією рукою, а другою став намацувати кишеню. Ще кілька секунд — і Гум-гам вихопив синій камінь подорожувань, кинув його вниз до землі, що швидко наближалася…

Максима різко перевернуло в повітрі, й одразу настала темрява. Потім темрява розсіялася, і, неначе з туману, випливли обличчя друзів — Мишка, Сергія, Зайчика. Хтось міцно тримав його за плечі. То був Гум-гам. Він відпустив Максима тільки зараз, коли побачив, що вони пробилися крізь космос і опинилися в знайомій альтанці — віч-на-віч з трьома приятелями.